Аварійна моя Україна

Новое Время 2

Енергетика України переживає переломні часи. Аварійний стан паливно-енергетичного комплексу ставить перед державою, компаніями, громадськістю нові виклики.

За останні роки до буквально аварійного стану мереж у газовій, електричній та комунальній сфері додалася іще одна "аварійність" - всеохопна, як "грибок-паразит", залежність від імпортного енергоресурсу.

Енергетичний "годинник" України застиг у середині XX століття

Газ, вугілля, нафтопродукти, ядерне паливо – за минулі декілька років залежність України від цих енергоресурсів або залишалася, або навіть продовжувала зростати. І навіть популярна думка про скорочення споживання газу є не позитивним досягненням, а наслідком падіння економіки та зниження споживання газу промисловістю із 30 до 10 млрд куб. м.

Якщо так і далі будуть іти справи із втратою нашої енергонезалежності, то ми і оком не змигнемо як будемо ходити по усьому світу із залатаним бюджетом та простягнутою рукою – вишукуючи кубометр газу, тонну вугілля чи літр бензину. І якби ж то проблема була лишень у цьому. Гірше те, що із кожною імпортною тонною енергоресурсу будуть згортати свою роботу підприємства, українці продовжуватимуть втрачати зарплату, а бюджет недорахується податків.

Попри те, що ми щороку чуємо обіцянки досягнути енергонезалежності, все ж часто бачимо на підтвердження протилежні кроки. Наприклад, міняємо одного імпортера газу (Росія) на іншого (ЄС). Або скорочуємо купівлю тепловидільних збірок (ТВЗ) для АЕС у російського ТВЕЛ і водночас купуємо ТВЗ у японсько-американської компанії Westinghouse.

Але найбільш показовою стала втрата Україною своїх позицій вугільної держави. Якщо раніше ми видобували більше 85 млн т вугілля та експортували більше 8 млн. т, то зараз Україна стала залежною від імпортних поставок з ПАР, Росії та США. І проблема не лише у неконтрольованих територіях Донбасу, де "залишилися" запаси антрациту, а у відсутності цілеспрямованої політики держави для запобігання та позбавлення від вугільного імпорту.

І коли дивишся на замкнуте коло імпортної залежності України, то мимоволі згадуєш статтю відомого журналіста Олександра Кривенка "Маргінальна моя Україна!" І якщо у ній Кривенко торкався проблеми "аварійності" всього українського суспільства, то для мене нині зрозуміло, що на сьогодні для України на одному зі перших місць за важливістю стоїть глибока "аварійність", яку переживає енергетика. І на даний момент найгострішим питанням і найслабшою ланкою в енергетиці є її залежність від імпорту.

Як наслідок Україні необхідно витрачати мільярди доларів на імпорт енергосировини. І чим дорожча ціна на зовнішніх ринках, то більше ми всі платимо за це. Так, у 2016 році імпорт газу обходився нам у $2,2 млрд, імпорт вугілля вимив $1,5 млрд, імпорт нафтопродуктів – $3,3 млрд, імпорт ядерного палива – $0,6 млрд.

Отож, загалом на імпорт пішло $7,6 млрд або майже 200 млрд грн. У 2017 році загальна сума імпортних витрат зросте на 15-20% і становитиме не менше $9 млрд, оскільки на світових ринках зросли ціни. Закономірно, що це суттєво порушує зовнішньо-економічний баланс та негативно впливає на стабільність національної валюти.

Зазвичай, термін "аварійний" використовується в комунально-енергетичних питаннях – відімкнули світло, немає тепла, припинили поставки газу, прорвало труби і т. д. Проте, сьогодні "аварійність" можна застосувати до всього енергокомплексу Україна. І для того, щоб енергетика не "зламалася" потрібно терміново проводити ремонт енергетичного механізму. Адже ми і так сьогодні вже відстаємо від сучасного світового енергетичного "годинника". Якщо в ЄС, США, Японії чи Китаї годинник показує XXI енергетичне сторіччя, то наш український годинник застиг у середині XX століття. І стрілка "годинника" нервово сіпається на цьому відтинку часу.

І український "годинник" не буде йти, якщо ми не почнемо використовувати внутрішній потенціал і запаси енергоресурсів, а будемо і далі впадати в імпортну залежність. Це стосується як видобутку природного газу і нафти, так і видобутку вугілля. І вже зараз видно інтерес іноземних компаній до видобутку природного газу, який пізніше може вилитися в глобальний інтерес світових компаній також до ринків нафтопродуктів та вугілля в Україні.

Зупинити човен реформи посеред річки та вимкнути мотор не вийде

Відомою істиною є те, що "барометром" енергетичної безпеки всіх держав є здатність забезпечувати себе енергоносіями власного видобутку. Україна також це зафіксувала у нещодавно затвердженій Енергетичній стратегії до 2035 року. І такі можливості в України є, оскільки ми володіємо одними з найбільших у Європі запасами енергоресурсів. Проте, парадокс у тому, що сьогодні ми відчуваємо значний дефіцит всіх видів ресурсів (газ, нафта, вугілля).

Виходом із кризової ситуації має стати концентрація зусиль на стимулюванні власного видобутку. Саме з цією метою Україна реалізовує реформу, де ключовим фактором відродження видобувної галузі є впровадження ринкових механізмів. Разом із появою ринку має "канути в Лету" вбивча для енергетики практика цінової дискримінації українських видобувачів. На жаль, з року в рік, від однієї політичної партії до іншої, від виборів до виборів "кочував" популізм, який утверджував думку про низькі тарифи на енергоносії. Як результат це привело до поступового занепаду видобувної галузі України та залежності від імпорту енергоресурсів.

Якщо ситуацію кардинально не змінити і продовжити практику виснаження власних запасів, то це банально приведе до подальшого зменшення частки українських енергоносіїв в енергобалансі і до росту імпорту. За таких умов можна ставити хрест на енергонезалежності. А звичайні споживачі все одно платитимуть ринкову ціну із транспортною складовою, однак ці кошти будуть витікати з української економіки в бюджети інших держав.

Беззаперечним фактом має бути і те, що справедливою ринковою ціною на енергоресурси українського видобутку є ціна, яка формується саме в Україні, а не в Роттердамі, Баумґартені чи на іншому хабі. Але якщо одним із джерел отримання палива є імпорт, то ціна зовнішніх поставок буде ринковим орієнтиром для ціноутворення на українські газ, вугілля, нафту, нафтопродукти. Водночас, нині формули розрахунку вартості природного газу (Дюссельдорф+) та для вугілля (Роттерадам+), які утверджують принцип імпортного паритету на основі європейських індексів, не є оптимальними та мають суттєві недоліки. Наприклад, енергогенерувальні компанії не можуть вчасно отримати кошти для забезпечення імпорту вугілля.

Власне, саме ринкова ціна на енергоресурси може стати поштовхом для приходу більших інвестицій у видобувну галузь. Адже відсутність конкуренції та ручне регулювання тарифів насправді має примарний зв'язок із соціальним захистом населення. У реальному житті це більше консервує олігархічний формат енергетики. Досвід показує, що інвестори не зможуть прийти у країну з неринковим регулюванням цін.

Зрештою, якщо Україна вже розпочала рух у напрямку встановлення ринкових умов роботи енергетики, то уже не вийде просто зупинити човен посеред річки та вимкнути мотор. При цьому ринкові умови та енергонезалежність не повинні стати самоціллю для України. Енергонезалежність заради самої енергонезалежності не виведе Україну із ями третього світу, куди ми стрімко скочуємося. Енергетичний ремонт "аварійної" України має привести також до зростання добробуту населення. Енергонезалежність, скорочення імпорту ресурсів, ріст власного видобутку та вигідна диверсифікація має стати базисом для економіки країни і забезпеченості народу. І тільки тоді, можливо, люди перестануть реготати над обіцянками політиків про пенсію у 1000 євро або зарплату у 3000 євро.