Електорат радикалів (фото)

Дзеркало Тижня
Електорат радикалів (фото)

Наближається до фінішу всеукраїнський прокат прем'єрного фільму "Припутні". Згідно з Вікіпедією, загальний бюджет цієї картини — 

8,6 млн грн, з яких 50%, тобто 4,3 млн, "проспонсорувало" Держкіно. Режисер фільму — Аркадій Непиталюк, кінокомпанія-виробник — Star Media. 

 

Незадовго до виходу на екрани фільму "Припутні" директор одного з київських кінотеатрів (з осінньою і поки що недекомунізованою назвою) на почесних зборах недвозначно заявила: мовляв, відверто різка критика про ті чи інші нові українські шедеври має з'являтися у ЗМІ тижнів через три після старту прокату. 

Це щоб слово наше (чесне, ємне, зухвале), так би мовити, не вплинуло на видатні касові збори того чи іншого високомистецького твору. 

Я проти начальства не бунтую. Але чекати три тижні забракнуло сил. 

До того ж будь-який відгук (навіть у формі авторського "блога", як тут і зараз) за жодних умов не вплине на збір урожаю, тобто на касовий збір — стосовно цієї конкретної й навіть цікавої картини.

Річ у тому, що на денному сеансі "Припутнів" в одному зі столичних кінотеатрів у залі перебували тільки два суб'єкти творчого середовища — мій невгамовний норов та мій допитливий розум. 

Тому несміливі надії Держкіно і солідарних із ним директорів стосовно того, що 4 млн із Держбюджету якось відіб'ються — на зло чесній критиці, — абсолютно ілюзорні, ідеалістичні. 

Втім, переконаний, ніхто ні в який урожай із самого початку не вірив.

Цей фільм не для каси. Ба більше, він навіть не предмет для зовнішнього лобіювання з метою максимально прописати картину в залах різних-різних кінотеатрів на чималій кількості сеансів.

Такі картини зазвичай — для кіноклубу або кінофакультету, спеціальних або фестивальних показів. 

Картинам такого формату, в ідеалі, потрібно два-три сеанси в якомусь кіноцентрі. Щоб позначити такі проекти як показовий знак розвитку нашого нового антимейнстрімного кіно, та пошуку в цьому ж кіно нових конкурентоспроможних режисерів. 

Водночас фільм Непиталюка з великим перебільшенням можна зарахувати й до категорії "авторського кіно", з усіма художніми особливостями, супутніми цій течії. 

Для "авторського кіно" цим "Припутні" саме й бракує оригінального авторського погляду на матеріал. Тут-таки нестача виразної індивідуальної авторської кіномови, яка б цей фільм виокремила з-посеред інших творів, знятих за принципом — "П'ять хвилин їдуть. Сім хвилин дивляться. Десять хвилин мовчать".

 

За зовнішніми ознаками і наповненням внутрішнім (художнім) — така робота учнівська, типового "пошукового" зразка кінця ХХ ст. 

При цьому сам учень, 50-річний п. Непиталюк, на мій погляд, людина обдарована, перспективна. Що потребує мудрого продюсерського коригування у своїх наступних прагненнях чесно освоїти приватні й державні кошти — на благо успішного розвою української кіноіндустрії. 

П'єсу Романа Горбика "Центр", до якої звернувся кінорежисер, мені раніше довелося побачити на питомій території — театральній сцені ("Новий український театр"). Ту виставу теж ставила дебютантка, режисерка Олександра Правосуд. І дівчина, як душу, витрясла з цієї ж п'єси ігрову стихію, гротескну соціальність, запропонувавши роль бабусі 20-річній дівчині (талановитій Поліні Кіно). 

Пам'ятаю, на крихітній сцені та вистава саме й захопила мене зухвалою театральною полемікою з побутовою п'єсою. В основі якої колізії не вигадані, а списані автором із конспекту життя, зі свого ж юнацького досвіду. 

Донька і онука їдуть до баби. Баба Зіна, язиката сільська феміна, тягне їх на цвинтар прибирати могили. Дівчата лаються й опираються. Але між їхніми сварками інколи пробивається щось більше — рідне, багатьом знайоме. Адже, власне кажучи, всі ми — діти галактики; всі ми — жителі одного села, на околиці якого — зарослі могили. 

Та маленька вистава від юних талантів передбачала щемливе співчуття — до бабусі, доньки, внучки, жучки. Таке співчуття зовні прикрите концертним гротеском. Але нас не обдуриш. Ми ж відчуваємо, що саме таких жінок і треба жаліти: кровинок, бідних-непутящих, що по п'ять разів на день сваряться й миряться. 

У цьому сенсі кінематографічна інтерпретація п'єси Горбика припускає, швидше, "скорбну нечулість" (не сокуровську). 

А сам фільм "Припутні" — реєстрація зеленої туги та фатального виродження. 

Судячи з довідників, у Чернігівській області і справді є село під такою ж назвою — Припутні. І ще не так давно там налічувалося близько семисот мирних колгоспників. 

Оскільки ж новий фільм не документальний, а художній, то він і відкриває глядачам світ однойменного села в тій-таки Чернігівській області як світ безлюдного острова, як зелену зарослу пустку. В якій рідкісна зустріч із рідкісною людиною — вже художня подія. 

І ось трясуться в це ж село в старому таксі розбитою дорогою разом із Юрком-водієм мама Люда й донька Свєта. І ця подорож у рідну пустелю, в Сонну Лощину ніби покликана підкреслити класову різницю, що нагромадилася між міськими люмпенами-вискочками та сільською голотою. 

Однак жодних таких різних станів на основі поїздки й подальшої зустрічі не виявляється. І виявитися не може. Оскільки всі живуть у єдиному зачарованому й очужілому просторі, всі говорять одним соковитим суржиком. Залишаючись піщинками в одній могилі. Квіточками в одному вінку. 

Залишаючись, до честі спостережливого режисера, природними людьми. Без усіляких ГМО-домішок (властивих інтригам нашого кінематографа). 

Режисер — як гончар глину — тактильно відчуває цих різних, але близьких людей. Однак розуміє, що ліпити з них щось штучне — безглуздо. І він залишає їх такими, якими вони є. 

І вони знову лаються. Згадують колишні образи. Людка, розкриваючи рот, блискає вставним зубом. Бабуся нападає на онуку й доньку, а потім, розпластавшись на подвір'ї, подумки просить від цієї землі і сил, і спокою. 

Природні люди — близькі люди. Така нехитра філософія стрічки Непиталюка. 

І цінність його картини (а така незаперечна) — в авторському бажанні не руйнувати природну гармонію абсурду… 

Того абсурду, який на невідомих стежках підстерігає будь-якого мандрівника, що вирушає в Сонну Лощину — у зелені пустки вимираючих українських сіл. Того абсурду, який спотворює родинні стосунки близьких, виставляючи їх злобними, нервовими, чорноротими тролями. 

Аркадій Непиталюк, хоча і початківець, у своїй дебютній картині демонструє важливе для кінематографіста відчуття цілого і відчуття окремого. 

Цілісність у його екзистенційній кіноновелі — в його ж авторському усвідомленні, що все в цій невигадливій історії — і дорога, і життя, і час — тече з нізвідки в нікуди, і така течія — вічна. 

А відчуття "окремого" — в його спостережливості, в бажанні піймати деталі характерів. 

Зважаючи на все, таксиста грає непрофесіонал, — і він вичерпно переконливий. Актриса Молодого театру Олена Узлюк, ніби вивільнившись із пісків театрального репертуарного забуття, грає у великому кіно портретно й точно. Живі портрети саме таких "людок" — на кожному базарі і в кожному райцентрі. Тут якраз збірний образ мами Людки, з якої жодне місто не вичавить неперспективного села. 

Велика радість картини — образ баби Зіни (Ніна Набока). Абсолютний кінодокумент, ні білого шва, ні виточки. Чиста робота. Все щільно, об'ємно, повнокровно — як у житті. 

Точніше, як у реальному й водночас абсурдному житті. 

Образ баби Зіни інколи споріднює фільм Аркадія Непиталюка з відомим фільмом Геннадія Сидорова "Старі баби" (2003). Про схоже закинуте село, про забуття людиною радості цивілізації. Про рідну мову, яка не цурається солоних слів, оскільки саме життя пересолене. 

І ось у героях "Припутнів", зафіксованих оператором Олександром Рощиним (причому не тремтячою фонтрієрівською камерою, не розписним метафоричним об'єктивом а-ля Михальчук, а ніби камерою зовнішнього спостереження), повсякчас виявляється якась внутрішня агресія. Якась соціально-побутова збудженість. 

Один чолов'яга жорстко, до півсмерті, ні з того ні з сього лупить іншого. Потім у садистському екстазі громить таксі. Баба Зіна вщент трощить безглуздий, але зворушливий подарунок внучки. Донька Людка готова кинутися на всіх одночасно й на кожного зокрема. 

В інтер'єрі фільму Непиталюка не передбачений зомбоящик із його павловськими рефлексами-позивами, адресованими конкретному електорату. Але підкреслена агресивність і напруженість персонажів — те, що вбиває в них і любов до світу, і любов до Бога, і любов до самих себе, — це, очевидно, привнесене ззовні. Можливо, навіть нав'язане якоюсь технологічною телевізійною радіацією? 

Дикі села і здичавілі люди — не зловмисна, але гірка метафора від 50-річного режисера, який і бачить свою Україну такою: Сонною Лощиною, зеленою пустелею, незораним електоральним полем для потреб якихось "радикалів", що спритно грають на душевних струнах маленьких людей із занедбаних сіл і забутих райцентрів. 

Звісно ж, не вся Україна така, як тут. Є й інша.

Але про неї — іншим разом, в іншому фільмі, з іншими правильними бюджетами. 

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter