"Червоні лінії" європейської безпеки. Український інтерес

Дзеркало Тижня 1

Український інтерес полягає в тому, щоб ЄС був спроможний протистояти російській агресії.

Останнім часом від різного штибу представників ЄС — політиків, інтелектуалів, журналістів та ін. — можна почути, що "важливо знайти шлях до повернення Росії в європейську систему безпеки, знайти можливості для подолання протиріч, шукати спільні інтереси і розвивати діалог". А ще — що інтереси ЄС набагато ширші і виходять за поле воєнного конфлікту між Росією та Україною. 

Зокрема генсек Ради Європи Турбйорн Ягланд прямо говорить, що після відмови Росії робити членські внески перед організацією два виходи: або зберегти цінності, або зберегти саму Раду Європи. А президент Чехії Мілош Земан йде ще далі і пропонує "заплатити" Україні за Крим для того щоб "примирити" Росію з Європейським Союзом.

З іншого боку, люди, які озвучують подібні тези, не уточнюють, що ж саме вони мають на увазі під "поверненням Росії", і не говорять про те, що безпека ЄС залежить від дотримання Росією домовленостей і взятих на себе зобов'язань у сфері європейського порядку, миру та безпеки.

Коли голова Європейської комісії Жан Клод Юнкер каже, що з шістдесяти воєн у світі в Європі не точиться жодної, хіба що за винятком України, — він може цим заколисувати обивателя ЄС та недалекоглядних ЄСівських політиків, однак він не змінить того факту, що Європа нині вже не є безпечним місцем і що російські збройні сили вже набагато ближче до кордону ЄС і НАТО, ніж це було ще 10 років тому.

Україні потрібна підтримка Європейського Союзу в протистоянні з Росією, і голоси, які лунають в ЄС на користь замирення агресора, викликають відчуття тривоги. Дуже часто українці сприймають окремі, не прийнятні для нас, заяви з ЄС так, ніби це рішення, ухвалені на рівні офіційного Брюсселя. Однак насправді такі голоси часто не є озвученням рішень, ухвалених навіть на рівні окремих європейських столиць. Діалог, дискусія, дебати — це складники європейської культури. А проект європейської інтеграції додав сюди ще схильність до компромісу.

Ми маємо розуміти природу такої готовності ЄС до компромісу і враховувати цей чинник при виробленні своєї європейської політики. ЄС нечасто говорить одним голосом. Це зумовлено історично: щоб проект об'єднання Європи не зупинявся, держави-члени ЄС свого часу виробили принцип різношвидкісної інтеграції, який дозволяв прогресувати в узгоджених напрямах і відкладати рішення проблемних питань. Різношвидкісна інтеграція видавалася вдалим історичним компромісом. Однак на сьогодні цей принцип може виявитися системною помилкою Європейського Союзу, оскільки його наслідком стала диференційована солідарність країн ЄС, яка, у свою чергу, розмиває бачення спільної мети та спільного майбутнього.

Спільне сьогодення і спільне майбутнє Європейського Союзу — це результат компромісних домовленостей, у боротьбі за які чути багатоголосий хор не лише урядів держав-членів ЄС, а й політичних та економічних груп впливу, європейських інтелектуалів і громадянського суспільства. І в цих дебатах гучніше й переконливіше звучать голоси, підкріплені фінансовими інтересами. Однак нинішня загроза з боку Росії вимагає інших підходів, ніж усі попередні кризи Євросоюзу. 

Проблема в тому, що самі ЄСівці, пропонуючи "відокремити цінності і політику від економіки" або "дати Росії стимул для примирення", не так переступають через голову Києва, як знижують рівень європейської безпеки. У стабільні мирні часи можна до безконечності пропагувати європейські цінності як цементувальний розчин для спільноти ЄС і "тимчасово" поступатися ними, коли йдеться про гроші. Але в кризових умовах такий диференційований підхід є слабким місцем спільного європейського дому, посилює недовіру всередині європейської спільноти, провокує політиків-популістів до випробовування міцності європейської солідарності.

ЄСівські дебати щодо протидії російській загрозі нині складаються не на користь ЄС і України. Бажання великого європейського бізнесу зберегти співпрацю з російськими партнерами збігається з зусиллями ідеологічних симпатиків Кремля та російської мережі впливу в ЄС і стимулює потужну проросійську лобістську кампанію в Європі. Пошуки балансу між захистом бізнес-інтересів і захистом Європи від російської агресії викристалізували нинішній інтерес ЄС.

Європейський Союз зацікавлений у тому, щоб Росія повернулася в більш-менш прийнятні рамки європейського правопорядку, а саме зупинилася там, де вона є зараз, і не збільшувала рівня загроз для ЄС. Якщо Москва на це піде і хоча б припинить бойові дії на Сході України, питання російської окупації частини української території перейде до категорії "важливо, але не терміново" і стане буденністю європейського зовнішньополітичного дискурсу на роки. Це дасть європейським політикам можливість спокійно зітхнути й відзвітувати про прогрес у відносинах з Росією та про перехід до "всебічного діалогу". А європейський бізнес повернеться до звичного життя, бо не доведеться зважати на санкційний режим. Україна залишиться в стратегічному протистоянні з Росією сама — так, як це трапилося з Грузією і почасти з Молдовою.

Росія зі свого боку готова погодитися на ці умови, бо таким чином вона досягне проміжної мети — прийняття країнами ЄС факту трансформації європейського безпекового простору. В цих нових безпекових реаліях ЄС, на вимогу Кремля, має "тимчасово забути" про питання окупації Криму і зосередитися на деескалації конфлікту на Сході України, обов'язковою умовою чого стане визнання Україною т.зв. ДНР і ЛНР сторонами конфлікту. Тоді Москва заявить про готовність домовлятися про новий всеохопний європейський порядок. Якщо таких нових домовленостей буде досягнуто, вони копіюватимуть усі попередні безпекові договори, однак з фіксацією нових зон російської присутності. 

Росія розраховує на підтримку своїх європейських союзників у примушуванні Києва до якихось нових пакетних домовленостей, які можуть включати компроміс щодо миротворчої місії на Сході України, певну "компенсацію" у вигляді "фінансової допомоги" на відновлення зруйнованого Донбасу та нових "гарантій" безпеки для України. 

Кремль докладає чимало зусиль та ресурсів для просування відповідних ідей у ЄС і отримує певний позитивний результат. Перебороти тенденції до "замирення агресора" потрібно і можливо — зокрема через діалог з ЄС та формуванням проєвропейського, а не проросійського, спільного європейського безпекового простору. 

У ЄС нині популярна теза про необхідність "повернути Росію в рамки європейського порядку, миру та безпеки". Україна зі свого боку є чи не найбільш зацікавленою стороною в тому, щоб Росія справді повернулася в ті рамки. Однак це питання змушує також замислитися, по-перше, про те, чим же насправді був той "європейський порядок миру та безпеки", і, по-друге, про справжню роль Росії в тому порядку. 

Концепція єдиної європейської системи безпеки передбачає добровільне виконання взятих на себе зобов'язань та дотримання норм міжнародних інститутів. Якщо умовно поділити європейську систему безпеки на сферу жорсткої (військової) сили (НАТО) та сферу м'якої сили (система міжнародних договорів та організацій у Європі), то Росія в обох цих вимірах завжди була джерелом викликів та провокацій. У сфері жорсткої безпеки Росія знівелювала систему договорів військового стримування і збільшила рівень воєнної загрози в Європі. 

У сфері м'якої безпеки Росія систематично порушувала зобов'язання в рамках ОБСЄ і Ради Європи, норми міжнародного і гуманітарного права, міжнародних договорів, відбуваючись лише тимчасовими дисциплінарними обмеженнями. А після того, як термін їхньої дії закінчувався, відновлювала свій повноцінний статус без відчутних наслідків. Така політика "прощення", "надання нових шансів" та "збереження діалогу" з боку європейських країн стосовно Росії посилювала руйнівний ефект для системи європейської безпеки, оскільки провокувала Кремль на порушення нових меж. Росія продовжувала дестабілізувати м'яку сферу європейської безпеки, перебуваючи всередині цієї системи. 

У цьому контексті Києву важливо виходити на спільне з європейськими країнами розуміння засад і принципів європейської безпеки та усвідомлення того, що російські пропозиції перейти до переговорів про новий всеохопний формат європейської безпеки — це фіксація "завоювань" Кремля та короткострокове перемир'я, після чого розпочнеться новий етап агресії, але вже з нових, ближчих до ЄС, позицій. 

Вироблення такої політичної позиції ЄС — завдання непросте, оскільки на заваді стоять не лише короткострокові інтереси європейського бізнесу, а й хибне сприйняття більшістю країн ЄС російських намірів. Сьогодні держави, які перебувають на передньому краї протистояння з Росією, більше за інші європейські країни зацікавлені в подоланні чинника диференційованої солідарності та консолідації Європейського Союзу на захисті західних демократичних цінностей. Російська політика руйнації європейського міжнародного порядку є своєрідним тестом для ЄС на стійкість і спроможність захистити себе. Через осмислення своєї реакції на конфлікт між Росією та Україною Європа фактично віднаходить "червоні лінії" своєї безпеки, і Україна, безперечно, може й повинна відігравати провідну роль у цьому процесі.

Український інтерес на сьогодні полягає в тому, щоб ЄС був спроможний протистояти російській агресії. А це стане можливим лише якщо Європейський Союз подолає виклик диференційованої солідарності і зможе перевести економічні, соціальні й культурні інтеграційні досягнення в політичні та безпекові. Поки що об'єднаній Європі це вдавалося лише частково і за умов відносної стабільності та безпеки. Якщо перевагами об'єднання хочуть скористатися всі, то охочих нести спільний тягар не так уже й багато. ЄС виявився вразливим перед сучасними викликами та загрозами, і поки що політичні еліти держав-членів та брюссельська бюрократія не вважають за необхідне змінювати підходи до управління спільним Європейським домом. А тому за кілька років ми можемо побачити на своєму західному кордоні вже зовсім іншу Європу.

Адаптація об'єднаної Європи до нових міжнародних реалій вимагає змінити ставлення до спільної європейської безпеки. Якщо у військовій сфері це питання "закриває" НАТО, то сфера м'якої безпеки залишається переважно за ЄС, і вона так само важлива, як і військова. Тверда позиція і принциповість у питаннях безпеки стануть правильним сигналом для всіх країн ЄС, додадуть їм упевненості в дотриманні спільної політики ЄС, знизять рівень націоналізму та популізму.

Порушення прав людини в Європі має бути підставою для нищівної критики з боку урядів держав ЄС не лише політики Ердогана. Сумарне число порушень Росією своїх зобов'язань та очевидне продовження такої політики в майбутньому — причина не лише для короткострокових дисциплінарних санкцій, а й для того, щоб поставити питання про виключення Росії з Ради Європи та її структур. 

Створення нових мілітаризованих зон поблизу кордонів ЄС — в окупованому Криму та Білорусі — має бути неприпустимим для ЄС. Де-факто Білорусь уже перебуває під управлінням Кремля, тому розмови про нерозміщення там великих військових сил потрібно вести вже з ним.

Для Криму актуальним є питання розміщення там російської ядерної зброї та її носіїв. У своїй воєнній доктрині Москва цілком допускає можливість першою завдати тактичного ядерного удару в Європі. Після окупації Криму та вторгнення Росії на Схід України висловлювання російських політиків щодо можливого ядерного протистояння з європейськими державами стали регулярними. Можна згадати погрози націлити ядерну зброю на Данію в разі, якщо країна приєднається до системи протиракетної оборони НАТО, а також погрози на адресу Швеції та Фінляндії, якщо ті приєднаються до альянсу. 

Європейський Союз має забезпечити енергонезалежність і не допустити проектів, які зроблять Росію монополістом на європейському енергетичному ринку — сьогодні зірваними угодами та частковими втратами можуть бути не задоволені окремі європейські компанії, але в протилежному випадку в майбутньому об'єктом енергетичного шантажу можуть стати мільйони громадян ЄС.

Важливо не допустити зниження рівня безпеки на східних кордонах ЄС (у Балтії та Польщі), у східному прикордонні ЄС — Україні, Молдові, Білорусі. У цьому контексті програма "Східне партнерство" може бути трансформована з додаванням безпекової компоненти, що може включати як співпрацю для зміцнення м'якої безпеки, так і допомогу в захисті від воєнних загроз. У Чорноморському регіоні, крім нарощування військової присутності Росії, ЄС має зарадити ще одній проблемі — погіршенню відносин з Туреччиною. Анкара на сьогодні ще не є загрозою для об'єднаної Європи, однак і її союзництво вже можна поставити під сумнів. В інтересах ЄС не допустити оформлення навіть тимчасового союзництва Туреччини з Росією. 

Ну і насамкінець — безпека Європейського Союзу залежить від збереження євроатлантичної солідарності. Спільна безпекова та оборонна політика ЄС поки що не створила інструментів колективного захисту ЄС, цю функцію повністю покладено на НАТО, чия політика реагування на загрозу з російського боку утримує Москву від порушення територіальної цілісності країн-членів ЄС. 

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter