Суспільство в травмі, або Не бійтеся просити про допомогу (фото)

Дзеркало Тижня

Таня Назаренко народилася в маленькому містечку Знам'янка. Але у восьмому класі переїхала в Київ, і вперше виявила, що підліткові проблеми дуже непогано вирішуються з допомогою шкільних психологів.

Таня Назаренко народилася в маленькому містечку Знам'янка. І якби не здібності до математики, скоріш за все, прожила б там усе життя. 

Але у восьмому класі Таня переїхала в Київ, у спеціалізований ліцей, і вперше виявила, що підліткові проблеми дуже непогано вирішуються з допомогою шкільних психологів. У Знам'янці такого не було, і це стало для неї справжнім відкриттям. 

Можна, звичайно, збрехати, що саме в цей момент вона й вирішила стати психологом. Але це буде неправдою. Таня як дівчина наполеглива вперто йшла до поставленої мети і після школи вступила на механіко-математичний факультет університету. Правда, уже в процесі навчання зрозуміла, що їй набагато більше подобається працювати не з цифрами й функціями, а з живими людьми. Система "людина — людина" була їй найближчою. Тому відразу після закінчення навчання здобула другу освіту. Психолога. 

До Майдану найбільшою її мрією було, щоб психологи були доступні не тільки у великих містах, а й у кожному віддаленому куточку країни. Наприклад у рідній Знам'янці.

На Майдані мріяти вже було ніколи. Треба було вбудовуватися у рвучкозмінну реальність, намагатися застосувати на практиці всі свої знання і дуже швидко опанувати нові методи. Психологи були одними з перших, хто об'єднався й налагодив роботу буквально в перші дні протестів. Як і багато чого в ті дні, все вирішив один пост у Фейсбуку від когось із Таниних колег: "А давайте зберемося і влаштуємо чергування". 

30 листопада перші психологи вже вийшли на чергування. Розклад склався досить швидко, контакти з іншими службами теж налагодилися моментально. 

Медичній службі знадобилося зовсім небагато часу, щоб зрозуміти: головні болі, тиск, серцеві напади й слабкість найчастіше не мали жодного стосунку до хвороб, а були чистою психосоматикою, реакцією нормального організму на ненормальне зовнішнє середовище. Медики направляли таких пацієнтів до психологів, і ті цілком успішно зараджували. У всякому разі на першому етапі особливих проблем не виникало. 

Так, люди були напружені. Так, Майдан, як і будь-яке місце масового скупчення людей, як магнітом, притягував людей із психічними розладами. Але тут важливо було виявити тих, кому потрібна кваліфікована допомога психіатра, і не намагатися допомогти розмовами. З іншими цілком можна було впоратися. Нерідко простої довірливої бесіди вистачало, щоб вивести людину з адреналінового стресу й повернути в нормальний стан. 

Часто доводилося працювати не з однією людиною, а з цілими групами. Це було складніше. Наприклад, у січні, коли вже на всю силу палала "Груша" і з'явилися не перші поранені, а перші смерті, Таня під барикадою біля стадіону зустріла досить агресивно налаштовану групу хлопців з Майдану, які тягли кудись юнака. Як виявилося, той начепив німецьку каску з написом "СС" і, видершись на барикаду, горлав у бік Беркута "хайль Гітлер". Провокаторів ніхто не любить. Але й з міліцією нормальних контактів уже не було. Тому здавати таких персонажів було нікому, а при напружених нервах цілком могло дійти й до самосуду. Хвилин сорок Таня заспокоювала хлопців, розуміючи, що допомога потрібна не переляканому й не дуже тверезому провокаторові, а тим, хто зопалу накоїть лиха, а охолонувши, не знатиме, що із цим робити. 

Ніхто не знав, якими методами працювати з великими групами людей. Кризової психології в нашій країні ніхто до пуття не вивчав. Мирна країна, яка не брала участі в жодних війнах, яка не знала довгі десятиліття жодних серйозних потрясінь, не готувала фахівців із травми. А вже із масової травми тим більше. Тому багато методів доводилося намацувати під час роботи. Якби не допомога іноземних колег, було б набагато складніше. Але буквально в перші ж тижні почали приїжджати колеги з Грузії, Словаччини, Ізраїлю і навчати того, що вміють самі. 

Звичайно, не обійшлося й без курйозів. Одна з тренерів цілком серйозно розповідала, як можна зняти стрес за допомогою масажу ніг. А психологи, які вже встигли побувати в двох-трьох великих зіткненнях, жваво уявляли собі процес масажу ніг в умовах нічних чергувань, у медпункті Будинку профспілок або прямо на палаючих барикадах. 

Багато чого з того, про що розповідали й чого навчали, придалося не цього дня. І навіть не через кілька місяців. Багато речей доводилося приймати на віру й запам'ятовувати на майбутнє. Наприклад, один американський психолог, який працював із постраждалими й волонтерами під час повені в Нью-Орлеані, дав величезний пласт матеріалу про теорію волонтерства. У ті зимові місяці волонтерство як масове явище лише починало набирати обертів. І ніхто не уявляв, що через досить короткий час волонтерам теж знадобиться допомога. Зокрема тим волонтерам, які надають психологічну допомогу. Його розповіді допомогли зрозуміти процеси, що зароджуються, і хоча б спробувати підготуватися до наступного етапу — коли трохи попустить і настане вигоряння. 

Трохи пізніше, вже з початком воєнних дій, за підтримки посольства Ізраїлю, серію тренінгів провели ізраїльські психологи. Взагалі ситуація, в якій опинилася Україна з початком війни, дуже нагадувала ту, в якій довгі роки живе Ізраїль. Там психологи — військовозобов'язані і вміють працювати як з військовими і їхніми родинами, так і з мирним населенням під час війни. 

Завдяки допомозі іноземних колег за лічені місяці група психологів-ентузіастів перетворилася на добре налагоджену Кризову психологічну службу, яка нині охоплює вже практично всю територію України. Психологи, які на початку Майдану жадібно переймали чужий досвід і пробували все нові й нові методики, до весни 2014-го вже самі навчали своїх колег. Але це було пізніше…

…Лютий 2014-го. Найгарячіші дні Майдану. 18-го з самого ранку в повітрі чітко висить передчуття близької розв'язки. Сонячний, неочікувано теплий день. Сотні, що йдуть вгору по Інститутській, назустріч сонцю. Безліч прапорів. Дим від шин на Грушевського й нескінченний гімн — звідусіль. Буквально за дві-три години, зверху, з Маріїнського парку, починають нести поранених. Різних. Багато. З вогнестрілом. Із вибитими очима. Із травмами черепа. У медпункті Жовтневого бракує людей. Таня разом із медиками намагається хоч якось структурувати хаос, що коїться навколо. Забігає охорона: "Ми барикадуємося". Через десять хвилин: "Евакуюємося". Через п'ять стає зрозуміло, що й евакуюватися вже пізно — штурмують. Кого змогли — вивели через чорний хід до Профспілок, де вже розгорнули хірургію. Кілька людей, зокрема й Таня, залишилися в Жовтневому, хоча там уже на всю хазяйнував "Беркут". Усі розуміли: якщо буде контратака, поранених понесуть сюди. І треба, щоб було кому їх прийняти. 

Треба сказати, що допомогу надавали всім без розбору — "Беркуту" теж. Але це давало можливість торгуватися: от ми ваших трьох полікували, тепер дайте нам того, що стогне в автозаку. В автозаку — важкий. Потрібна хірургія. Немає світла. Абияк протягують переноску, під'єднують до неї хірургічну лампу. Два лікарі й Таня. 

— Таню, йди сюди, допомагатимеш.

— Чим? Я ж не хірург. Тут кулю витягати треба.

— Треба. Ти психолог? Бери його за руку й заспокоюй. Поки кулю дістанемо…

Хлопцеві пощастило. Не тільки тому, що поруч виявився такий нестандартний "наркоз", а й тому, що він потрапив у перезмінку. Про нього просто забули, і після операції, перевдягнувши його в білий халат, тихесенько змогли вивести як медика… 

Відразу після Майдану Таня з іншими психологами Кризової психологічної служби навчала колег. У країні був короткий період затишшя між революцією і війною. За цей проміжок вони встигли поділитися отриманими навичками з усіма охочими, зокрема і з працівниками державних соцслужб. А потім гримнула війна. 

У червні 2014-го Таня вже проводила тренінги для курсантів, які готуються вирушити на фронт. Важливо було підготувати їх до того, з чим вони стикнуться буквально за кілька тижнів. Дати в руки хоча б мінімальні інструменти для подолання бойового стресу. Пояснити, як допомогти товаришеві, як захистити себе, як зберегти здоровий глузд в умовах війни. Спочатку багато хто сприймав це скептично. Перша медична допомога — це зрозуміло. Зупинити кров, накласти джгут, затампонувати рану — це поняття прикладні й потрібні. А психіка — це щось ефемерне, те, чого не можна помацати руками. І хто його знає, чого від них хочуть ці дивні люди. 

Через іще два-три місяці в життя людей, яким пощастило повернутися з самого пекла, міцно ввійшло нове поняття — ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Багато з тих, хто бачив, що відбувається з їхніми побратимами, почали розуміти, навіщо потрібні психологи. 

Під час однієї з поїздок у військову частину в Житомирі Тані довелося читати курс для величезної аудиторії, що складалася з військових медиків. Складна аудиторія, з великим скепсисом до перспективи тренінгу з надання першої психологічної допомоги. Рівно до того моменту, як на сцену вийшов замполіт і розповів, як їхній колега після демобілізації потрапив у психушку. А після неї наклав на себе руки. В аудиторії запанувала тиша… 

На тему суїциду не любить говорити ніхто. І Таня зокрема. Проте були й такі, хто, пройшовши пекло масових смертей, котли й "зелені коридори", ламався саме після повернення в мирне життя. Звичайно, від неможливості в нього вмонтуватися й прийняти те, що тут життя й цінності зовсім інші. І все, що було, залишилося за спиною, ніби його немає й ніколи не було. До цього неможливо підготувати. І часто неможливо впильнувати момент, коли людина робить крок за межу. 

У червні 2014-го у Ворохті Таня проводила тренінги для хлопців з Майдану, які збиралися вирушити добровольцями в "Айдар". З багатьма вона вже перетиналася раніше. З цієї поїздки в неї багато фотографій. Усміхнені чоловіки на тлі гір, хмари в небі, Таня у вінку з польових квітів, зовсім умиротворена. У вересні більш як половини цих хлопців уже не було в живих. Таня довідалася про це, коли поїхала на передній край працювати з бійцями на місці. Це теж був новий досвід. Важкий, з яким неможливо було примиритися — коли людина, з якою ти розмовляла кілька тижнів тому, загинула. І ти знаєш, що в наступний приїзд знову не побачиш когось із тих, кому намагаєшся допомогти. На якомусь етапі це стало для неї дуже особистим. 

Насправді до клієнта не можна прикипати душею, не тільки тому, що боляче може бути тобі, а й тому, що, впустивши його у свій особистий простір, втрачаєш об'єктивність і не можеш допомогти йому так, як треба. Не на кожного діють умовляння й добрі слова. На когось слід вчасно гарикнути. А що ближча тобі людина, то складніше це зробити. У звичайному житті тримати дистанцію легко. На фронті практично неможливо… 

Узагалі допомога на передовій зазвичай зводилася до довірливих бесід і наполегливих спроб пояснити, що тепер тобі, можливо, допомога й не потрібна, але коли повернешся, треба встигнути допомогти собі. На фронті більшість бійців, особливо в 2014—2015 роках, були в стадії героїзму. Постійні адреналінові сплески не давали розкиснути й підстьобували до активних дій. 

Героїзм… Із багатьма з них Тані доводилося розмовляти як з маленькими дітьми. Ніхто не хотів лікуватися в госпіталі. Неможливо було залишити підрозділ і знати, що вони щодня зазнають смертельної небезпеки, а ти лежиш на чистому простирадлі, в теплі й затишку, і лікуєш затяжний бронхіт. Тані доводилося наводити іноді абсурдні аргументи, які, як не дивно, працювали. "Ну, от уяви собі, — казала вона, — сидиш ти в засідці й кашляєш. Ти уявляєш, скільки людей ти підведеш? Яке ти маєш право ними ризикувати? Марш у госпіталь!" 

З жінками на передовій було ще складніше, ніж із чоловіками. А їх було багато. Жінки не вміли вмикати холодну голову і часто піддавалися емоціям. З одного боку, це не давало бути легкодухими чоловікам і тримало їх у постійному тонусі, з іншого — під час бою увага частково відволікалася на них. Найчастіше чоловіки діставали поранення або гинули, інстинктивно намагаючись захистити жінок. 

Перші два роки війни були особливо важкими. Не тільки через пекельні бої й масові смерті. А й через те, що практично все навантаження 2014-го і 2015 років лягало на плечі волонтерів. Зокрема й на плечі волонтерів-психологів. Не працювали жодні державні програми. Міжнародні організації ще не надавали психологам грантової підтримки. І вся робота трималася на голому ентузіазмі, за підтримки небайдужих співвітчизників. Часто на поїздку на фронт доводилося збирати гроші в соцмережах. Робота безоплатна, але де взяти бензин для поїздки?..

Паралельно Таня продовжувала приватну практику, щоб мати можливість якось прожити і, при хороших розкладах, допомогти знайомим добровольцям з касками, брониками, шкарпетками й консервами. У кожну поїздку на передній край намагалася встигнути щось назбирати й прихопити з собою. 

З кінця 2015-го стало трохи легше. Міноборони відносно врегулювало питання з обмундируванням і харчуванням; зміркувало, що від психологів допомоги не менше, ніж від медиків. Психологів почали брати в штат, і вони вже могли планувати з частинами довгострокову роботу, яка не залежить від основної і від наявності чи браку грошей на поїздку. Багато Таниних колег пішли працювати в армію. Запити щодо окремих випадків в армії іноді все ще з'являються, але більшість проблем закривають штатні психологи на місцях. 

Частина колег так і залишилася волонтерами, але вже не в місцях бойових дій, а на мирній території — допомагати демобілізованим. Практично кожному з тих, хто повернувся з фронту додому, потрібна допомога. І річ навіть не в тому, що після участі в боях і близької смерті друзів важко звикнути до мирного життя — з концертами, кафешками й дискотеками. Майже у всіх проблеми мають цілком побутовий характер. І це не тільки проблеми самого демобілізованого. Це проблеми людей, які живуть із ним під одним дахом. 

…Його не було два роки. Ні, звичайно, він іноді приїжджав у відпустку, нашвидку спілкувався з дружиною й підростаючим сином. Але це були короткі зустрічі-свята. І ось він повернувся. Синові вже не два, а майже п'ять років. У нього власний графік життя, в який тато просто не вписується, і він не знає, як із татом спілкуватися. І взагалі звик спати з мамою в одному ліжку і не має наміру поступитися своїм місцем під ковдрою. 

Дружина, звичайно, чекала. Звичайно, любила й, звичайно, рада. Але на побутовому рівні за ці роки життя перебудувалося повністю. Перебудувалися стосунки з дитиною — дружина взяла на себе функції і мами, і тата, і тепер не знає, як їх розділити. Та й, якщо чесно, попри те, що жінка щиро вважає чоловіка героєм, у глибині душі живе величезна образа за те, що ці роки їй довелося жити без його підтримки й допомоги. І тепер вона просто не може до нього звикнути. Він уже не той, яким ішов. У нього новий життєвий досвід і нові звички. Нові цінності й нове коло спілкування. Він не хоче повернутися до старої професії, але не знає, чім би хотів зайнятися. Ночами його мучать не зрозумілі їй кошмари. І начебто ж ці два роки вона жила тільки думкою про зустріч незабаром, а тепер єдине, чого їй хочеться, — розлучитися. 

Слабкі стосунки, в яких із самого початку не було міцного стрижня, руйнуються швидко. Сильні витримують випробування і входять у нову фазу. Але кількість розлучень усе одно жахлива, попри зусилля психологів. 

До речі, ще одна категорія людей, у сім'ях яких зашкалює кількість розлучень, — волонтери. Попри зусилля Тані та її колег, ні 2014-го, ні 2015-го волонтерів неможливо було вмовити бодай зрідка звертатися по допомогу. В активній фазі подій більшість з них увійшла в стадію "я всесильний", і здавалося, що так буде завжди. Не було, мабуть, такого завдання, з яким вони б не впоралися. Сон — по кілька годин на день, чужі проблеми й біди, чашка кави за день — замість їжі. Їхні організми вмикали режим екстреної роботи і почувалися залізними і вічними. Витратити дві дорогоцінні години на добу, щоб вирішити власні проблеми, здавалося блюзнірством. Тим більше що проблем ніхто не бачив. Про те, що настане фаза вигоряння, чули всі. Та тільки не вірив ніхто. Неможливо було це приміряти на себе особисто. Так, можливо, інші й зламаються. Але ж не я! Он як у мене все виходить! І сил вистачає. І так буде вічно. Ну, або просто дуже довго. 

В 2016-му волонтери вже самі масово зверталися до психологів по допомогу. Як тільки затихла гостра фаза, настав обвал. Страшний і стрімкий. Першими посипалися ті, хто брав на себе непосильні завдання й найбільшу відповідальність. Інфаркти, інсульти, спроби самогубства й нервові зриви. Організм руйнувався сам собою, а слідом за мільйоном болячок, що невідомо звідки вилізли, опановував відчай. Це я, той, який міг звернути гори ще місяць тому? Точно я? Лежу пластом і не здатен дійти до кухні, щоб налити склянку води? 

Сім'ї, які мали б підтримати й допомогти, за всього бажання не могли цього зробити. Тут ситуація дуже нагадувала те, що відбувається з родинами демобілізованих. Сім'ї волонтерів навчилися жити без них. Бо вічно заклопотану істоту, яка приходить додому тільки поспати (і то не щодня), яка виносить з дому останнє і за першим дзвінком зникає в невідомому напрямку, важко назвати членом сім'ї. Так, вони викликали і повагу, і співчуття. Але діти росли, а батьки старіли без них. Дружини й чоловіки розпачливо тужили за своїми половинками й потихеньку накопичували образи. За те, що чужі діти й чужі батьки були важливішими за власних; що на чужих чоловіків і дружин час знаходився, а на своїх ні.

— Мамо, можна я візьму цю іграшку?

— Ні, малий. Це чужа. Вона для дитини, в якої зовсім не залишилося своїх іграшок. Вона приїхала з війни, і в неї більше немає дому. 

— Мамо, але я теж хочу. В мене теж немає. Ти ж мені не купуєш. Чому?

Це важко пояснити. Чому свої діти відходять на другий план, чому подумки ми їх переносимо в категорію дорослих, які повинні все розуміти, підтримувати й поводитися свідомо. Діти, які однаково залишаються дітьми й щиро не розуміють, куди поділася колишня мама. Діти, які сумують за своїми батьками, навіть якщо бачать їх щодня. Це нечесно й несправедливо.

Для Тані, до речі, війна — це передусім несправедливість і хаос. І ще нерозуміння. "Я не розумію" — це те, на що найчастіше скаржаться клієнти. Чому наші війська зайшли в Луганськ, а потім відступили? Чому в Донецьку можна було все вирішити в перші ж дні, але дозволили бути війні? Я не розумію, які правила відносин з Росією. Я не розумію курсу уряду. Я готовий багато чого витримати й від багато чого відмовитися, але я хочу розуміти, куди ми йдемо, а я не розумію… 

Несправедливо, що найкращі й найсміливіші гинуть, а боягузи й ледарі отримують пільги й нагороди. Несправедливо, що патріотів з донецькою пропискою називають сепарами. Несправедливо, що діти залишаються сиротами. Несправедливо, що руйнуються сім'ї, в яких обоє люблять одне одного. Несправедливо, що неможливо повернутися додому. Несправедливо…

Психологи теж вигорають. І в них теж бувають нервові зриви. І теж опускаються руки. І тоді Таня використовує ті самі методи стабілізації, яких навчає своїх клієнтів. А коли вони не допомагають, ходить до психолога, з яким може проговорити найскладніші випадки. І намагається робити те, що важливо не для неї, а для інших. Це єдиний метод, який дає змогу впоратися зі стресом. 

Таня каже, що якщо розглядати наше суспільство як єдиний організм, то цей організм зараз перебуває в стані глибокої травми. Він керується серцем, усі рішення ухвалює емоційно, не намагаючись аналізувати. А голосування серцем найчастіше шкодить. 

Суспільство схильне ставити на п'єдестал людей, про яких нічого не знає, крім одного-двох яскравих епізодів. І коли з'ясовується, що персонаж, який стоїть на п'єдесталі, зовсім не такий хороший, як хотілося, розчаровується. І ступінь розчарування дедалі більший. Тому будь-яку зміну автоматично тлумачать як "зраду". Суспільству легше повірити в те, що жодних позитивних зрушень бути не може, ніж укотре розчаруватися. Саме тому простіше пишатися простими й зрозумілими досягненнями, що належать до стадії виробництва: наприклад, найдовшим рушником або найбільш масовою ходою у вишиванках.

Але Таня вірить, що й це минеться. І що ми навчимося пишатися інтелектуальними досягненнями, реформами й сміливими кроками. Що суспільство вирине зі стану травми й стане стабільним і впевненим у собі. Вона ж точно знає, що з травмою впоратися можна. Треба тільки захотіти. І не посоромитися попросити про допомогу. 

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter