Про сміття та Львів. Як вирішити проблему, – телеведуча

Новое Время 1

Я не прихильник Садового, але закиди на його адресу – для тих, хто не в темі. Зараз сміття займає близько 7% території України. Тих самих угідь, які ми боїмося продавати китайцям, арабам та іншим. Збудувати завод мер Львова не міг, бо сучасне екологічно безпечне підприємство коштує дорого, збудувати його дорого, і перероблювати там дорого.

Філантропів, які б платили за українську сміттєву проблему, в природі не існує, на жаль. Для того, щоб інвестори прийшли на цей ринок і почали будувати заводи, потрібен сам ринок переробки створити. По-простому – щоб хтось за це платив.

Українець витрачає на утилізацію сміття 12 гривень на рік (це частина плати за утримання прибудинкової території), а мешканці чистих країн – 20-30-60 євро, фунтів на місяць. Покласти на пересічного споживача навантаження в 20-30-60 євро на місяць ні Ляшко, ні Садовий не хочуть.

Україну ніяке МВФ чи ЄС зараз не змушує запроваджувати сміттєвий податок, ця індустрія нецікава і великим олігархам. Бо надприбутків там немає і не буде. Ну а поки проблема рвонула лише у Львові, то й політичних резонів негайно її вирішувати теж особливо немає.

Українець витрачає на утилізацію сміття 12 гривень на рік

Поки в індустрію переробки не запустять гроші, ніхто інвестувати не буде. Запустити гроші, означає, змусити когось за це платити. Варіантів є кілька, але якщо в загальних рисах, то два: або за це платитимуть споживачі, або виробники упаковки. Пластик, целофан тощо – понад 60% сміття, причому ці матеріали розкладаються в природі сотнями, а деякі й тисячами років.

Найбільші виробники упаковки – великі транснаціональні корпорації, які мають у всьому світі вплив, зокрема й політичний, тому вони згноять кожного, хто захоче їх обкласти додатковим податком. У цьому зараз і полягає вся заруба: політикам дуже не хочеться змушувати платити ні простий народ, ні корпорації. Значно простіше звести все до того, щоб дискутувати про те, чи дозволяти Садовому розкидати сміття по всій Україні.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал