Призери Ігор Нескорених: Кожні 100-200 м нас зупиняли вигуками «Слава Україні!»

ВГОЛОС

Нещодавно у Канаді завершилися Всесвітні Ігри Нескорених (Invictus Games) для поранених військовослужбовців. Збірна України вперше брала у них участь, проте відразу тріумфувала: здобула 14 медалей та виборола 2 місце. Наші військові не лише здивували світ своєю силою, а й мали можливість обмінятися досвідом з бійцями інших країн, оцінили рівень життя за океаном, та, дізнатися, як інші держави дбають про тих, хто захищає їх кордони.

Участі у цих Іграх наша збірна завдячує перш за все українській діаспорі з-за океану. Її представники питали засновника змагань, принца Гаррі: «Чому у змаганнях не бере участь Україна? Там же війна?» Його реакція дозволила українцям зібрати команду та поїхати на Ігри Нескорених».

Після перемог Нескорені стали прикладом сили духу для інших бійців і навіть попри здобуті медалі та отримані ордени від держави, перш за все були раді нагоді знову захищали прапори України. Призерів Ігор зі Львівщини Романа Панченка, Дмитра Сидорука, Катерину Михайлову та тренера Лесю Шах досі переповнюють емоції і вони щиро діляться враженнями від змагань у Торонто.

Атмосфера на змаганнях

Володар «срібла» у стрільбі із лука Дмитро Сидорук пригадує: «Нас дуже гарно привітали. Ми зустрілися з українською діаспорою, прем’єр-міністром Канади. Принц Гаррі також побажав успіху. Загалом всі бажали перемог, оскільки Україна перший раз брала участь в Іграх Нескорених. Але ніхто не сподівався, що ми так сильно виступимо. Ніхто не сподівався від України такого успіху. Навіть ми. За нас уболівали навіть представники інших команд, якщо вже не були нашими суперниками».

Тренер Леся Шах згадує: «Перший день, коли ми вийшли гуляти у національній формі , «Україна переможе!». Це було щось надзвичайне. Це додало сили та впевненості спортсменам у власних силах. Навіть прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо захоплювався духом бійців та їх перемогою над власним тілом. Я також захоплювалася учасниками. Можливо, не всі хотіли бути переможцями Ігор, але для них була важлива сама участь у змаганнях та те, що про них пам’ятають.

Роман Панченко лише зараз починає усвідомлювати, що здобув «золото» та «срібло» на змаганнях. Зізнається, що тоді, після перемоги, не було особливих емоцій. Проте не лише нагороди стали цінними для лучника. Він пишається насамперед тим, що змагання подарували нових друзів.

Спілкування з іншими військовими

Хоча спортсмени намагалися приділяти побільше уваги приготуванню до спортивних дуелей, проте знайшли час обговорити і військові теми, розповісти про свій бойовий шлях та реабілітацію спортом.

Дмитро Сидорук:

На змаганнях були різні спортсмени, у декого були справді важкі травми: змагалися учасники без ніг, з травмами опорно-рухового апарату. Боролися американські поліцейські, які отримали травми при виконанні завдань та затриманні злочинців.

У фіналі, зокрема я змагався з датчанином, що свого часу воював проти сомалійських піратів. Він розповідав, що бачив багато смертей, крові. Потім три роки не виходив з дому, в нього була депресія. А заняття спортом, зокрема стрільба з лука, допомогли її подолати. Зараз він досить успішний спортсмен і є прикладом того, що людина може перебороти себе і почати чимось натхненно займатися навіть після важких фізичних та психологічних травм.

Роман Панченко:

Вечорами збірники збирались та ділилися спогадами та бойовим досвідом. На змаганнях не було відчуття конкуренції, всі були дуже приязні. Мене навіть привітав француз, якого я здолав у стрільбі з лука, і подарував монетку на пам’ять. Сказав, що буде за мене вболівати.

Володарка срібної медалі у стрільбі із лука Катерина Михайлова пригадує:

«Спілкувалася з бійцями зі США, Канади, Нової Зеландії. Вони розповідали, що воювали в Іраку, Афганістані. Всі бачили пекло війни. Проте здолали себе. Дехто змагався, навіть не маючи рук чи ніг та з важкими травмами голови. Загалом всі, хто брав участь в Іграх, – Герої».

Порівняння сили та забезпечення країн

Дмитро Сидорук:

У більшості країн, з яких були бійці, дуже добре розвинуте протезування. Навіть не варто порівнювати протези, якими користуються наші ветерани, та рівень технологій у протезуванні в інших країнах. Та й на самі змагання спортсмени з деяких держав приїхали забезпечені краще: до прикладу спортсмени з Канади, США, Італії, Румунії, Данії - з більш новими моделями луків. Та хоча їх спортивна зброя і була кращою, проте ми довели, що перемога не від цього залежить.

Катерина Михайлова:

Ще з військового досвіду знаю, що військовослужбовці НАТО дуже добре забезпечені. Їх військові, коли приїхали в Україну, були шоковані, як в тут ставляться до своїх бійців. Казали: «У вас йде війна, а ви ходите і просите про матеріальне забезпечення для армії.

На Іграх, зокрема канадійці розповідали, що можуть займатися безкоштовно спортом на різних локаціях у місті. У них навіть є спеціальні фонди, кошти з яких скеровують на таку спортивну реабілітацію. А ми спочатку тренувалися на дитячому луці, оскільки не мали власних луків.

Та й загалом в Україні мало часу приділяють реабілітації бійців: психологічній, фізичній. Було б добре, якби на спортивній локації був вільний доступ і ветеран міг прийти і займатися спортом недалеко від місця, де він живе. Хоча б мати змогу ходити у спортзал чи басейн, це була б чудова реабілітація для ветеранів війни. Бо приходиш з війни в нікуди, грошей не вистачає. А заняття спортом допомагають реабілітації поранених.

Тренер Леся Шах:

У Канаді дуже добре облаштована інфраструктура. Там для людей з інвалідністю набагато кращі умови. Всі автобуси обладнані підйомниками. А в нас таких автобусів у містах лише декілька. Також там більша повага до людей: якщо ти бачиш людину на візку, розумієш, що вона пройшла пекло.

Роман Панченко:

У Канаді зовсім інший рівень життя. Там і рівень забезпечення військових набагато вищий, особливо для поранених, кращі протези, візки. Ті, хто з тим зіштовхується, бачить різницю. Тому нам є куди рости.

Поради іншим бійцям

Успіх учасників Ігор Нескорених збірної України надихнув інших бійців йти їх шляхом.

Дмитро Сидорук:

Дехто із тих, хто брав участь у відборі, хоче знову тренуватися, аби поїхати на наступні Ігри Нескорених. Напевно, буду для когось із них тренером. Я часто намагаюся казати своїм побратимам, що не треба на щось чекати, варто вставати і братися за справу.

Катерина Михайлова:

Учасники Ігор Нескорених з різних країн довели, що навіть попри різні труднощі можна досягти успіху. Тепер вони є прикладом для інших. Мої знайомі і навіть мій чоловік тепер хочуть займатися спортом та брати участь у цих змаганнях. Побратим, що мешкає у Києві, вже почав займатися бігом.

Роман Панченко:

Все можливо, треба тільки вірити у себе – це я б хотів сказати бійцям, що поїдуть на змагання наступного року.

Марія Волошин, «Вголос»