За чорною смугою буде біла

Дзеркало Тижня
За чорною смугою буде біла

Кремль не атакує лише з однієї причини: Україна має вдосталь справжніх захисників і в армії, і в запасі, які, щойно знадобиться, стануть у стрій.

Для мене професія військового не була випадковим вибором. Син офіцера, який усе дитинство та юність мотався услід за батьком по військових містечках, із малолітства ввібрав у себе запах "кирзачів" та збройового металу. У військовому училищі нас навчали стійко переносити тяготи військової служби, жерти баланду, слухати начальницьку дурницю, мерзнути на багатогодинних шикуваннях, тягти лямку на караулах і нарядах. Нічого незвичайного — нас навчали воювати і вмирати. По-радянському, грубо, просто. З крупинками романтики короткої самоволки у найближчий жіночий гуртожиток або в магазин по хліб...

Я залишив військову службу давно. Нова/стара армія стала непотрібним, але обов'язковим державним атрибутом, валізою без ручки, службою без мети. У 1990 — на початку 2000-х багато грамотних офіцерів пішли в бізнес, залишилися ті, кому нікуди й ні для чого було йти: двієчники та трієчники, бездари, пристосуванці й казнокради. За поодинокими винятками. Тому в нас сьогодні так багато генералів-дурнів і полковників-злодіїв, що внаслідок негативної селекції, яка відбулася 15—20 років тому, в армії залишилися й виросли в начальники зовсім не найкращі люди. Не патріоти. І не полководці.

Неполководці піднімалися службовими східцями, приторговували військовим майном, паливом, боєприпасами, землею Міноборони; використовували рабську солдатську працю на генеральських дачах, організовували собі прибуткові закордонні відрядження й закінчували престижні академії... По-хорошому, по-правильному, всіх старших офіцерів ще у 2014-му треба було звільнити, щоб потім повернути справді кращих із них назад — за конкурсом. Але раптом почалася війна, і виявилося, що звичні красти — воювати не хочуть. Генерал, який виконав свій військовий обов'язок і послав солдатів на смерть, відразу став національним героєм і талановитим воїном. Але це була неправда, яка коштувала нам дуже дорого.

Однак залишилася надія. Навесні 2014-го, почавши з добробатами війну під Слов'янськом, я раптом з подивом виявив, що в кинутій напризволяще армії багато чудових молодих офіцерів. Не менших патріотів, ніж розпіарені тоді правосеки, і не менших професіоналів, ніж були колись ми. Мабуть, тому, що в нікому не потрібну армію в роки незалежності йшли служити або патріоти, або ідіоти. Молодих кар'єристів, початкуючих корупціонерів армія майже не цікавила, — всі хлібні місця були вже зайняті старими лампасниками, які окопалися у структурах Генштабу та Міноборони.

2014-го у нас був шанс — зробити ставку на молодих, патріотично налаштованих офіцерів і на добровольців. Був шанс розгорнути всенародну війну з агресором, отримати таку близьку, здавалося тоді, в серпні, перемогу і створити ефективну армію — надійну гарантію суверенітету. Але влада пішла іншим шляхом — шляхом угодовства, зради національних інтересів, пролонгації конфлікту для спекуляцій на патріотичних почуттях та збереження позицій правлячого класу.

Замість консолідації патріотичних сил і мобілізації добровольців було оголошено примусову, кріпосницьку "часткову мобілізацію". Парадоксально, але перші дві хвилі привели в діючу армію несподівано багато патріотів. Однак на середину 2016 р. добровольчий рух практично зійшов нанівець, підрозділи добровольців були розформовані, розгромлені, рештки — розкидані по різних бригадах... Був узятий курс на відновлення совкової армії в її пізній, деградуючій ітерації.

Добровольців "пішли", казнокради залишилися. Військова машина як система вироблення і прийняття рішень майже не змінилася. Так, вона стала працювати краще, швидше, злагодженіше. Просто тому, що не могла вчинити інакше в умовах війни, коли ефективність стає умовою виживання всієї держави, і її військової організації, зокрема. Але все було не марно. Напружена праця на благо Вітчизни багатократно позначилася на доходах генералів, чиновників і депутатів, наближених до війни. Зросли бюджети, зросли відкати. Наймана армія ландскнехтів дала правлячому режимові оманливе відчуття керованості та безпеки.

Але все не так. Новенька форма, яка годує колишніх волонтерів; зоопарк бронеавтомобілів, на яких заробляють чинні депутати; президентські бронекатери; помпезні запуски поодиноких ракет і навіть гучні заяви про "найсильнішу армію в Європі" відчайдушно дисонують із катастрофічними пожежами на артилерійських складах, жахливою корупцією у військовому відомстві й очевидною нездатністю маленької української радянської армії перемогти велику радянську російську.

Хоч скільки кажи "халва" — солодше не стане. Кремль чудово розуміє наші проблеми і знає реальний стан справ. Не атакує лише з однієї причини: Україна має вдосталь справжніх захисників і в армії, і в запасі, які, щойно знадобиться, стануть у стрій. Як це вже було 2014 р.. Тільки тепер ці люди краще підготовлені, пройшли війну й не плекають ілюзій з приводу можливостей і бажання держави захищати країну. Ці люди — наша гарантія збереження свободи та відновлення територіальної цілісності. Вони — основа майбутньої народної армії. А майбутнє це, безперечно, настане. За чорною смугою завжди йде біла. Головне — рухатися не вздовж, а впоперек.

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter