«Головне – виховати людину»

Мабуть, кожен дорослий пам’ятає себе в дитинстві. Наскільки важливо мати до кого прийти й поділитися тим, як минув день. Мріяти й розуміти, що батьки тебе так люблять, що намагаються зробити все, щоб твої мрії здійснилися. Чути на свою адресу слова «ти не сам/-а», «завжди можеш на нас розраховувати», «люблю тебе», «ходи обійму». Діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, можуть ніколи не пережити таких моментів, якщо не потраплять у нову люблячу сім’ю.

ZAXID.NET розповідає історію Маріанни й Степана Максимових ― подружжя, яке наважилося взяти під опіку двох синів і розділити, чи то навпаки, помножити свою любов уже на чотирьох дітей.

«Ніби вела чиясь рука»

Маріанна та Степан узяли під опіку двох братів. При цьому подружжя вже виховувало біологічних дітей ― 16-річну доньку й 11-річного сина. Жінка каже, що ідея прийняти в сім’ю дитину зародилася в них давно ― ще коли була маленькою донька. Часом це обговорювали навіть з друзями й родичами.

«Але потім у нас народився син ― дуже активний хлопчик. Він заповнював увесь наш час і простір, тому на якийсь час ми відклали ідею з усиновленням або опікою. Тепер йому вже 11 років і ми наважилися», – гоорить жінка.

Маріанна розповідає, що на неї вплинули оголошення, які масово поширювалися в соцмережах на початку повномасштабної війни, про те, що діти-сироти потребують батьків. Саме це спонукало подружжя знову повернутися до відкладеної думки. Маріанна звернулася до міської ради, там отримала перелік документів, які потрібно зібрати кандидатам в усиновлювачі або опікуни, а також дізналася, що потрібно пройти спеціальні курси.

«Одним словом, усе свідчило про те, що усиновлення чи взяття дітей під опіку ― неймовірно складний процес. Я не могла знайти тієї “ниточки”, яка б допомогла розплутати клубок питань і почати діяти. Часом відволікалися через роботу чи сімейні питання. І процес затягувався. А потім, п’ючи ранкову каву, я побачила у фейсбуці оголошення від благодійного фонду “Рідні”. І так мене зачепила фраза “Народіть серцем”, що я одразу ж зателефонувала на їхню гарячу лінію. Там мене запевнили, що з усім допоможуть і з’єднали з адвокаткою пані Оксаною. Вона стала таким великим пазлом у нашій картині збільшення сім’ї», – пригадує Маріанна.

Пані Оксана пояснила Маріанні різницю між усиновленням та опікою над дітьми. Також розповіла про інші альтернативні форми сімейного виховання. Цікаво, що жінки зустрілися у Львові майже випадково. Маріанна з донькою восени їхали за кордон через Львів. Ну й потрапили на розмову до пані Оксани.

«Вона надихнула мене, розповіла про позитивні досвіди з власної практики. І це, мабуть, був останній крок до остаточного рішення взяти дитину в сім’ю. Потім ми отримали від “Рідних” повний супровід: мені дали чіткий перелік документів, покроково пояснювали: куди піти, що зробити ― ніби за руку вели. Тоді ми з чоловіком потрапили на курси. Знаєте, я християнка, але не надто зауважувала дива. А от коли ми з чоловіком почали серйозно займатися оформленням опіки, то було враження, що просто йдемо за планом. Усе вдавалося швидко й легко, ніби нас через різні перипетії вела чиясь невидима рука», – розповідає жінка.

У жовтні 2023 року Маріанна та Степан почали збирати документи для опіки. А хлопці прийшли до сім’ї вже у січні 2024 року. Тобто вся процедура зайняла якихось три місяці. Хоча, буває, що процес триває близько року, а то й два роки.

Дізнатись більше про сімейні форми виховання та отримати юридичну та психологічну консультації можливо зателефонувавши на гарячу лінію БФ «Рідні» та дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) – 0 800 300 484.

Крила підтримки

Під час розмов відчувається, що більшість ініціатив у сім’ї походять від Маріанни. Жінка сміється, що це й справді так, але без постійної різносторонньої підтримки чоловіка їй не вдалося б реалізувати задумів. Разом вони ніби складають два крила, які дозволяють піднятися й досягти омріяної вершини.

«Навіть на курсах для майбутніх опікунів я деколи мала величезні сумніви в тому, чи впораюся. Емоції були через край. Інколи здається, що я б, мабуть, утекла, якби не чоловік. Він спокійний, урівноважений, постійно додає впевненості й мені. Степан був переконаний, що в нас усе вийде. І так сталося», – зазначає Маріанна.

Не менше підтримки й розуміння Маріанна потребувала під час періоду знайомства з дітьми. Їй було складно, адже життя змінювалося кардинально, але ці зміни ще неможливо було передбачити. Хвилювалася через проблеми, які можуть виникнути. Невідомість лякала. Але завдяки рідним вдалося перейти цю кризу. Коли діти прийшли до сім’ї, стало значно спокійніше, адже не треба обдумувати абстрактні ситуації ― усе нарешті стало чітким.

Маріанна та Степан готували сина до того, що він матиме нових братів або сестер, заздалегідь. Старша донька ідею підтримала одразу. А от з молодшим дивилися фільми «Сім’я за п'ять хвилин», «Лев» ― про хлопчика, який загубився й мав складне життя, але потім знайшов нову люблячу сім’ю.

«Я тоді казала: “А, може, і ми так зробимо? Дивись скільки діток є. Може, поділимося своєю любов'ю і всім, що маємо?” І син погодився, зрозумів. Навіть казав, що це фільм нас надихнув. Звісно, інколи я бачила, що він хвилюється, хоча не завжди про це говорив, це ж уже підліток. Але зараз може сказати, що ревнує, наприклад. Або поводиться так, як це для нього нехарактерно. Тоді я зупиняюся, аналізую все, що відбулося, і розумію, чим могла його зачепити, які були ситуації, де й кому потрібно додати уваги. Так балансуємо. А донька в нас дуже свідома, цілеспрямована й мудра. Їй 16 років, але вона доросліша, як на свій вік. Донька мене завжди підтримувала, брала разом з нами участь у цьому процесі. І зараз допомагає з усім, як може. І навіть більше», – говорить Маріанна.

Сини

Маріанна й Степан взяли під опіку двох хлопців. Вони рідні брати. Філіпові 14, а Григорію скоро виповниться 12. Батько хлопців помер, а маму позбавили батьківських прав. Понад п’ять років брати перебували в інтернатах Борислава й Дрогобича, допоки дочекали на нову сім’ю. Спочатку подружжя планувало взяти під опіку менших дітей ― у віці 7-8 років. Подали документи й планували поїздити інституційними закладами в пошуках своєї дитини.

«І тут зателефонували з міської ради. Кажуть, є хлопці 11 й майже 14 років. Якраз отримали рішення суду про позбавлення їхньої матері батьківських прав. Я тоді одразу подумала: “Ну та ні, що ви? 14 років ― це вже точно запізно. Це дорослі діти”. Марія Петрівна, з якою ми комунікували, наполягла: “Ви все-таки познайомтеся. Хлопці класні. Я б дуже хотіла, щоб вони мали добру сім’ю”. Це були перші діти, до яких ми прийшли», – пригадує жінка.

Маріанна з чоловіком поїхали на знайомство з хлопцями і тоді брати одразу припали їм до душі. Уже згодом, коли вдалося оформити опіку, хлопці ставали все ближчими з новою родиною. Хотіли проводити багато часу разом з усіма, захопилися домашніми тваринами, полюбили спільні походи в піцерію та на прогулянки. Попри короткий термін свого життя у сім’ї, Філіп і Григорій уже почуваються вдома.

Маріанна згадує, що на їхньому шляху зустрічалися лише чуйні люди. Хоча зізнається, мала побоювання, що через бюрократію і людський фактор буде дуже складно комунікувати з представниками соціальної служби, з адміністрацією інтернатів чи дитячих будинків. Але все минуло дуже добре.

«Нам допомагали на кожному етапі всім, що від них залежало. І в Дрогобицькій соціальній службі, і у БФ “Рідні”, і в дитячому будинку “Оранта”, де мешкали хлопці. Вони соціалізовані, виховані, чуйні, ввічливі. Їх же ж хтось навчив усього цього! Тому за це теж дякуємо. Нам з ними пощастило», – зазначає мама-опікунка.

Для Маріанни та Степана різниця між опікою та всиновленням існує лише документально. Хлопці стали для них синами. Тепер, коли статус хлопців як дітей, позбавлених батьківського піклування, підтверджений офіційно, їх можна й усиновити. Можливо, невдовзі подружжя до цього дійде. А фактично вже живуть як одна багатодітна сім’я.

«Хлопці в нас трохи більше місяця. Я не можу сказати напевне, як буде далі. Але, на мою думку, ніхто з нас не грає ролей, не намагається сподобатися і здаватися кращим, ніж є. І хлопці, і наші біологічні діти, і ми є справжніми. Якось так вийшло одразу. Хлопці відкриті, завжди стараються допомогти в чомусь. У нас, до речі, є список обов’язків, поділений між усіма членами родини. Наприклад, біологічний син має забирати випрані речі з пральної машини, Григорій ― складати взуття, Філіп ― завантажує й розвантажує посудомийну машину тощо», – ділиться мама.

Старший брат відвідує гурток з баскетболу, менший ходить на плавання. Діти дуже цього хотіли й батьки пішли назустріч. Окрім цього, вчать англійську, переглядають відеоуроки з математики. Маріанна сміється, що інколи доводиться дуже довго пояснювати, чому навчання важливе й потребує зусиль. Але батьківство складно уявити без таких моментів. Консультувалися з психологом, щоб налагодити навчальний процес і знайти золоту середину: як заохотити дітей вчитися, але не змушувати їх до цього. Для Маріанни й Степана питання освіти принципове. Вони роблять усе, щоб діти знайшли свій шлях, свою справу й почували себе в ній максимально добре.

Усі діти потребують якісного часу й уваги. Тому Маріанні довелося вчитися шукати можливості для індивідуальних розмов з кожним, для прогулянок і походів кудись не разом, а так, щоб кожна дитина могла побути з мамою наодинці, поділитися всіма радощами й турботами, порадитися, досхочу наобніматися, бути вислуханою.

«Раніше, якщо я хотіла поговорити з кимось одним, то інші одразу йшли за нами. А зараз я вчуся казати так, як є. Йду до магазину з кимось одним, але обіцяю, що приділю час кожному в такий спосіб, як він цього захоче. І вже навіть удвох з чоловіком вдалося вийти на каву ― нам теж потрібен цей час. До речі, такий метод побудови якісних стосунків порадила психологиня з “Рідних”. У нас працює», – розповідає Маріанна.

Зараз сім’я переживає багато яскравих моментів. Одним з класних спогадів уже стала поїздка на лижі. Степан навчив обох хлопців кататися. Кажуть, це було непросто, але емоції залишилися незабутні. Проте варто розуміти, що бути батьками чотирьох підлітків одночасно ― це непросто. Діти вчаться вибудовувати власні кордони, відстоюють свої погляди, часто йдуть наперекір батькам і відкидають їхні раціональні аргументи. Але Маріанна жартує, що емоційне виснаження в них з чоловіком відбувається не одночасно, тому хтось когось завжди підхоплює й так рухаються далі. Сміються, що люблять моменти, коли діти йдуть до школи й можна випити кави в тиші.

Батьки кажуть, що універсального рецепту виховання не існує. Четверо дітей ― четверо різних особистостей з різними характерами, мріями, потребами. Універсальними є лише безумовна любов, прийняття й підтримка.

«Основна наша мета ― виростити дітей добрими людьми, які знайдуть своє місце в житті. Інколи родичі та знайомі кажуть, що ми молодці, бо взяли під опіку синів. Але ми будемо молодцями тоді, коли до нас прийдуть дорослі, порядні, свідомі хлопці, які не мають шкідливих звичок. Завжди кажу своїм дітям ставитися до інших так, як вони б хотіли, щоб ставилися до них. Тому головне – виховати людей. Робимо для цього все можливе», – зазначає жінка.

Маріанна й Степан кажуть, що складно до кінця зрозуміти, готові ви до всиновлення чи інших форм прийняття дитини в сім’ю, чи ні. Ви не будете знати напевне, вдасться у вас, чи ні, допоки не спробуєте. Але точно не треба боятися.

*Проект реалізується Благодійним фондом «Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).