«Війна багато чого відкрила». Леся Самаєва – про життя в кредит, огиду до деяких російських колег і заповітну мрію, що здійснилася

Українська акторка Леся Самаєва має багато робіт у кіно та театральній сцені. Найвідоміші з них – всі частини "Скаженого весілля", "Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке", "Хайтарма", "Сестри по крові", "Село на мільйон", "Юрчишини".

В інтерв’ю OBOZ.UA акторка зізналася, чому зараз з огидою згадує роботу з деякими російськими артистами. А також розповіла, що їй допомагало не збожеволіти під час найважчих місяців після російського вторгнення.

– Яким був для вас страшний день 24 лютого 2022 року?

– Ми мешкаємо за містом – прокинулися від вибухів. Напередодні всі обговорювали, що "вони не посміють" та "бути такого не може". І тут з жахом розумієш, що це сталося. Почали з чоловіком (актор Андрій Самінін. – Ред.) телефонувати моїй мамі та дочці в Київ, щоб забрати до себе. Тоді думали, що так краще. Окрім того, вони обидві живуть на високих поверхах. І нам здавалося, що тут, на землі, буде не так небезпечно. Ще й у підвальному приміщенні є кінотеатр – місце, куди можна було сховатися під час ракетних обстрілів.

Найголовніше враження в мене від перших днів – це розпач і повна незібраність. Абсолютно не розумієш, що робити. Тому бачити одне одного, бути поруч, спілкуватися, радитися – це дуже допомагало не збожеволіти.

– Росіяни не дійшли до Білогородки, де ви мешкаєте, всього кілометр. Про це нам розповідав в інтерв’ю ваш колега та сусід – актор Костянтин Костишин, який нині перебуває у ЗСУ.

– Вони не змогли захопити нашу місцевість, безумовно, насамперед через спротив наших героїчних оборонців. Але було ще дещо – і це дуже містична історія. У Круглику, а також на околицях Білогородки розташовані оборонні системи, відомі як Змієві вали. Їм близько тисячі років, побудовані ще за часів правління князів Володимира і Ярослава. Саме ці вали від наших пращурів стали на заваді пересуванню техніки загарбників, уявляєте?

Але, коли росіяни були вже дуже близько, наше небо стало просто червоним. Вибухи не припинялися ні на хвилину. Я зараз думаю: як ми тоді не боялися? Було єдине бажання: просто вижити. Коли дізналися про Бучу, відправили дочку на захід України, а самі вирішили нікуди не їхати. Однак нам постійно телефонували родичі, друзі та знайомі, лякали розповідями, що нашу місцину братимуть в облогу. І в якийсь момент ми зібрали речі й поїхали до родичів на Хмельниччину. Коли повернулися через три тижні, я реально цілувала землю на своєму подвір'ї. Здавалося, їдеш у ту ж саму Україну, але непросто побороти відчуття, що ти біженець, вигнаний зі свого дому.

– Театри після вторгнення на якийсь час зачинилися, кінопроцес зупинився. Як ви жили, коли не було роботи?

– Я б навіть сказала, що ніяк. В одну хвилину фактично стали жебраками. Напередодні війни я була затверджена в чотири проєкти, а потім раптом все скасувалося. Перший час рятували якісь заощадження, а потім жили в кредит – брали гроші наперед з банківських карток. Найцікавіше, що коли надходили прохання допомоги, відкривала картку, бачила, який мінус, але все одно переказувала, думаючи: якось буде. І ще часто згадувалося, як прекрасно ми жили. А потім – без роботи, без нічого. Це страшно – розпач і суцільне безгрошів'я.

– А через який час ви вийшли на знімальний майданчик?

– Завдяки Юрі Горбунову розпочалися зйомки чергового сезону "Скажених сусідів". Ця робота дала трохи заробітку. Тим часом актори Настя Цимбалару та Григорій Бакланов створили акторське об'єднання Act Lots, яке почало активно займатися волонтерством. Ми продавали на аукціонах свої речі з якихось кінокартин. Проводили майстер-класи за донати, благодійні покази своїх фільмів. Ще виставляли на аукціон сніданки з акторами "Скаженого весілля", а також "Спіймати Кайдаша". Психологічно це нас дуже підтримувало, давало відчуття, що ми в ділі.

Згодом почалися благодійні гастролі з виставою "Погані дороги" Тамари Трунової – Латвія, Литва, Чехія, Німеччина. Виходить, мій перший вихід на сцену після початку війни був за кордоном. Приїхавши туди і побачивши спокійне, розмірене, щасливе життя європейців, не відчула якихось заздрощів. Навпаки, сприйняла ці поїздки з великою вдячністю, бо отримала неочікувану можливість психологічно заспокоїтися. Пам'ятаю перед першою поїздкою такий момент: настав час складати валізу, а я розумію, що не можу, настільки розхитана психіка. А коли сіли в потяг і побачила всіх своїх, піймала себе на думці: боже, таке враження, що немає війни, всього цього жаху!

– Ви згадали про Юрія Горбунова. Скажіть, як ви поставилися до скандалу, в який він потрапив із серіалом "СМТ Інгулець"?

– Мені здається, що жахливо, коли люди можуть так люто накинутися. І скільки колег Юри, не розібравшись, підтримали це. Чомусь ніхто навіть не телефонував напряму і не запитував: а це дійсно так? Сценарій про Поворознюка? Не перевіривши фактів, не розібравшись, люди зграєю кинулися нищити свого. Я не хочу говорити про фінансову частину цього скандалу, прошу лише згадати, що коли всі навкруг щебетали московською мовою, Юра був одним з небагатьох публічних людей, які весь час розмовляли українською і робили її популярною.

Кажуть, будь-яка новина живе три дні і про неї забувають. Але той хейт, який лився на Горбунова, продовжувався і продовжувався. Кожен день думала: ну, коли вже це закінчиться? Ні, не переставали роздмухувати! Крім жаху і сорому, я тоді не відчувала нічого. І ще незахищеність. Бо коли ставиш себе на місце людини, яка опинилася в такому становищі, розумієш, яке це жахіття: вчора обожнювали, а сьогодні – забивають камінням.

Після того щось подібне відбулося з фільмом "Юрік". Ми якось зустрілися з однією відомою акторкою цього проєкту. І вона мені каже: "Лесю, як жити? В мене директ завалений повідомленнями, що "кров дітей на ваших руках". Ну, скажіть, якесь критичне мислення наявне в голові тих людей, які це пишуть актрисі? А чому не росіянам, які розв'язали цю війну? У такі хвилини мені стає дуже страшно. Люди не думають, що під час цих токсичних атак навколо нас сіється гнів, який потім кудись повинен дітися. Не буває такого, що ми виплеснули, а він, як хмарка, розчинився. Цей гнів потім обов'язково десь вилізе – в якомусь несподіваному конфлікті, який виникає ніби на порожньому місці.

– Свого часу вам довелося, як і багатьом іншим українським акторам, зніматися в картинах, де були росіяни. Як згадуєте це? Правда, що ви на стільчиках сиділи в очікуванні своїх сцен, а вони відпочивали в розкішних гримвагонах?

– На жаль, таке було. Ми десь тулилися, всі в одній кімнатці, а в них умови були зовсім інші. Проте мене обурює навіть не це. Десь нещодавно прочитала вислів (не згадаю зараз, хто автор), мовляв мало того, що зараз вони намагаються відібрати в нас теперішнє життя, вони прагнуть знищити майбутнє. А я би ще додала: і відібрати минуле. Я не зможу ніколи поділитися спогадом про ту чи іншу роботу, бо мені огидно, коли згадую, що поряд працювали росіяни. Коли чую цю мову, бачу обличчя, які зараз кричать по телевізору, що "українці – нацики"… Мені неприємно дивитися навіть радянські фільми, на яких виросла, бо навколо бачу пропаганду. Все, що пов'язане з російською культурою та мовою, – нині неприйнятне. Правильно кажуть, що будь-який російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І ніби Путіна ненавидить, і проти війни, але українець повинен бути "молодшим братом". Вони заражені бацилою імперськості, і це невиліковне.

Наприклад, актор Антон Батирєв, якого фактично Україна зробила зіркою. У Москві про нього ніхто не знав, стали впізнавати завдяки картинам Байрак. У принципі, всі свої ролі він зіграв тут. І от цей молодий чоловік просто забитий татухами з портретами Гагаріна і "робочого та колгоспниці". Що він знає про це? Але ментально, як і всі росіяни, живе в минулому. Знаєте, як кажуть: українці – це енергія життя, а росіяни живуть енергією смерті. Такий їхній менталітет, і ми ніколи одне одного не зрозуміємо. Бо ми про життя, про те, щоб все квітло, розвивалося, творилося.

А вони: ну, згадайте лише ту "великую" російську літературу. Там ніколи нічого не розглядається з позиції сонячної енергії, життя, радості. Все описується з позиції в'янення та безкінечної рефлексії на тему в'янення. Енергія смерті, енергія розкладання. Піти, десь загинути – це нормально. Напитися так, щоб не тямити, що робиш, десь впасти, голову розбити, в якусь дурну бійку залізти. Це абсолютно інший менталітет, розумієте?

І я вважаю, що ми дуже сильно їх розбавляли багато років. Звернула увагу на таку особливість: російські актори, які приїздили сюди, були зовсім інакшими, ніж коли згодом знімалися в Москві. Якимись вихованішими. Випадково натрапляла на якісь їхні московські ролі на YouTube – культ алкоголізму та вічно з матючком. Сюди вони мчали з радістю: завжди грошики заплатять, зірками зроблять. А чого ні? Але всередині, думаю, всіх нас зневажали, бо мусили прилаштовуватися до середовища, яке їм чуже. Війна багато чого відкрила. Дивишся історичні програми, починаєш аналізувати: вони завжди були такі, тому так прагнуть нас знищити.

– А як ви ставитеся до того, що свої зраджують? Маю на увазі режисерку Оксану Байрак, яка не засудила війну проти України. Ба більше: поїхала в РФ та знімає там зараз фільми для пропагандистських телеканалів.

– Ну, це чиста запроданка, а страшніше такого нічого не може бути. Якщо зраджує чужа людина, то не так боляче, бо вона іншого менталітету, виховання. А коли свої виявляються з гнильцем, це дуже важко прийняти.

– Давайте про хороше. В кіно у вас склався прекрасний дует з Назаром Задніпровським. Коли ми брали інтерв'ю у Віталіни Біблів, яка теж грає із Назаром, запитали, чи не ревнує вона до вас. Вона відповіла: "А чого мені ревнувати? Я ж була в нього першою".

– Ми з Назарчиком взагалі-то знайомі ще зі студентства, навчалися на паралельних курсах – тут я засмучу Віталіну (сміється). Назар справді прекрасний партнер – дуже багато всього знає, в нього неймовірна пам'ять, дуже начитаний. Відповідальний, люблячий до своєї родини. Але при цьому балагур такий собі – в хорошому сенсі цього слова. Знаєте, такі в кожному класі в дитинстві бувають? Постійно смішить на майданчику – душа компанії.

– У першій частині "Скаженого весілля", де ви граєте одну з головних ролей, знімався суперпопулярний тоді Олег Винник. Вас не здивувало, як на початку вторгненння він тихенько залишив Україну і зник з публічного простору?

– Я не підтримувала з ним контакт на знімальному майданчику. Він приїхав, знявся, поїхав – все. Окрім того, зізнаюся, що ніколи не належала до його зграї вовчиць і ставилася до творчості цього співака трошки іронічно. При цьому ні в якому разі не хочу образити всіх, хто його любить, – це моя суб'єктивна думка. Щодо його мовчання – я такого не розумію від слова "взагалі". Я теж могла виїхати, маю дитину, за яку переживаю. Але в такі страшні часи нам треба бути разом. Та й чоловіка не полишу – це для мене як зрада.

– Розкажіть про вашого чоловіка Андрія Самініна тим читачам, які, можливо, не знають, що він не лише грає в кіно та театрі, а й є офіційним голосом в Україні кількох голлівудських акторів.

– Раніше він входив до п'ятірки найкращих акторів дубляжу. Потім, коли було багато зйомок, трошки відійшов від озвучування. Зараз – знову повернувся. Його голосом у наших кінотеатрах говорять Том Круз, Джоні Депп, Антоніо Бандерас, Джордж Клуні. Андрій – крутий озвучальник, бо дуже уважно слухає актора і намагається відтворювати притаманні саме йому риси голосу.

– А скажіть, скільки разів ви бачили в Театрі Франка гучну постановку "Конотопська відьма", в якій грає ваш чоловік, бо багато хто і разочку ще не бачив?

– Мій Андрій, коли чує фразу "запрошення на "Конотопську відьму", вже заїкатися починає. А я люблю свого чоловіка і, оберігаючи його нервову систему, кажу друзям: треба трішки почекати, схлине ажіотаж – всі подивитеся. Вперше я бачила "Конотопську відьму" на здачі вистави, зазвичай її влаштовують перед прем'єрою. Туди можуть прийти колеги та родичі артистів. І потім була присутня і на самій прем'єрі.

– У чому секрет шаленої популярності цієї вистави?

– Мені здається, що вона крута тим, що вийшла багатоплановою. З одного боку, вона дуже проста (але – не примітивна), в розумінні, що розповідає чисту і зрозумілу історію. До цього додається пронизливий музичний супровід, прекрасна акторська гра, блискуча сценографія з великою кількістю цікавих знахідок, неймовірна режисерська робота. У постановці наявна містика, що дуже органічно для українців. Ця вистава "заходить" всім: і дітям, і найвишуканішим гурманам мистецтва.

– А що ви порадите подивитися у своєму Театрі на лівому березі Дніпра?

– "37 листівок" – обов'язково Це, до речі, моя остання прем'єра. "Усі найкращі речі" – моновистава Олесі Жураківської. "Погані дороги" – вистава, що стала лауреатом Шевченківської премії. Ще є дуже весела прем'єра "З цією виставою щось не так". У нас взагалі, чесно кажучи, всі вистави хороші. От розповідаю і відчуваю, що почну зараз перераховувати весь репертуар. До речі, нещодавно одна наша актриса ділилася, що до неї прийшов на "37 листівок" родич, який раніше стверджував, що не розуміє і не відчуває театр, ніколи не ходив. І після вистави сказав: "Я не знаю, що ви робите, але сміявся та плакав, як дитина". От за це я люблю театр.

– Мрії в такий непростий час є у вашому житті?

– Мрії обов'язково мають бути: в будь-якому віці та часі. Але важливо не просто мріяти, а наближати свою мрію. Наприклад, я дуже хотіла жити на землі, хоча народилася та виросла в Києві. Мріяла про шматочок землі аж до дрижачків. Пам'ятаю, поділилася цим із колегою, а він каже: "Ти повинна не просто хотіти, а візуалізувати мрію. Уявляти, як ходиш вже по тій ділянці, щось робиш у садку". Я стала таке практикувати, і через пів року ми з Андрюшею придбали свій клаптик землі.

Ще цікаве: коли ти про щось дуже сильно мрієш, підсвідомо "притягуєш" потрібну інформацію. Починаєш десь комусь ставити питання, піднімати в розмовах теми, що хвилюють. І сам не помічаєш, як робиш величезну роботу з досягнення мрії. От з тим же Костею Костишиним, про якого говорили на початку інтерв'ю, якось поділилася, що хочу придбати землю. Виявилося, і в нього є така мрія. Каже: "У Василькові щось пропонують". Ми поїхали, подивилися. І просто дивом не вляпалися в аферу. Згодом виявилося, що там був подвійний продаж. І що ви думаєте? Минає час, Костя зізнається моєму Андрію, що буде брати ділянку. "Знаю, що Леся дуже хотіла теж, ви подивіться", – додає. І завдяки Кості ми придбали землю. І стали сусідами.

Мій Андрій любить згадувати історію, яка сталася, коли ми були в Китаї з нашим фільмом "Як гартувалася сталь". Там подарували плакат з дуже каліграфічно виписаним іерогліфом. Майстер цієї роботи нам розповідав, що іерогліф потрібно писати, не відриваючи від паперу руки, фактично – одним рухом. Здається, що між деякими елементами є пробіли, але це не так – просто рисочка настільки тонка, що ніби невидима. Так і наше життя. Ти мрієш, вкладаєш, пишеш – а воно не проявляється. Але насправді "ієрогліф" пишеться. І потім настане момент, коли побачиш жирну чорну лінію – результат того, що ти вкладав.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучим Єгором Гордєєвим – про таємницю Руслани Писанки, скандал із Людмилою Барбір та прорахунки Влада Ями.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталією Сумською – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту.

І бесіда з актором В’ячеславом Довженком – про запізнілі кроки влади та скандал із прізвищем Зеленський у своїй виставі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!