Біг пес через овес…

Щось останнім часом я почала повторювати про себе рядки зі співомовки Степана Руданського: "Біг пес через овес не, не шкодило псові, хай би шкоди не було і тому вівсові"

Не тільки тому, що її любила моя мама і зараз перед Великоднем ми всі згадуємо наших батьків, які передали нам традицію святкування. Це – надзвичайно глибока мудрість, властива людському роду різних віросповідань і рас, яка цілком годиться для того, щоб на ній побудувати нову цивілізацію, навіть якщо від старої залишаться обгорілі останки.

Українська приказка перегукується з висловами останнього гуманіста XX століття Альберта Швейцера (1875- 1965): " Я – життя в гущі інших життів, які хочуть жити " та " Живи сам і давай жити іншим ". Це водночас життєвий принцип, порушити який означає перестати бути людиною, а також фундамент для гармонії, що їй завдячує саме існування життя у Всесвіті .

Читайте також: Коли українці були щасливими

" Як ти вважаєш , — спитав мене знайомий, — як виглядають представники позаземних цивілізацій ?" Я відповіла: " Та певно так, як ми, раз життя – це спосіб існування білкових тіл ". Таки згадала уроки біології. Хоча наші фантасти вважають, що розумні істоти на інших планетах можуть виглядати як зелені чоловічки чи як рептилії. Але ж у нас один Всесвіт і в ньому закладена програма еволюції.

О, я зовсім не збираюсь нав’язувати комусь свою опінію. Це все лише мій особистий досвід. Цивілізація – не технічний прогрес, не змагання сильніших за виживання, це співіснування і дотримання правил. Доки людство буде себе поводити як інвазійний вид на планеті, доти воно приречене на війни та деградацію, всілякі потопи, содоми та гоморри та апокаліпсиси. Все інше від лукавого.

Село довший час втримувало людство від остаточного падіння . Культура землеробства залежала від клімату, природних циклів, шанобливого ставлення до довкілля: кожна жива істота, рослина чи тварина має своє призначення. Знищення одного виду призводить до цілого ланцюжка змін і ці зміни тільки погіршують якість довкілля.

Ще нема сьомої години ранку. Я йду понад річкою до сільського цвинтаря, щоб прибрати могили рідних. Мій рід 500 років тому прибув до Урожа з Волощини чи може Мармарощини. Він повністю асимілювався, зберігши, однак, темперамент і риси вдачі перших прибульців. Прибув з миром і йшов з миром, лігши на вічний спочинок у землю, яку поливав потом і кров’ю. То не польська, австрійська чи московська інвазії, які прагнули взяти із завойованих земель все, що тільки можна, пристосовуючи їх під свої надмірні потреби. І кожен з них вважав себе носієм цивілізації.

Читайте також: Зближення з історією

І ось наслідки – купи пластикового сміття, скла, залізяччя, навіть викинутий диван на березі річки . Минулого разу я бачила мертвого лиса, який напевно з’їв отруєну хімією мишу на картопляному полі, або йому спеціально підкинули отруту. До села лиса пригнав голод із майже вирубаних лісів. Поля обробляють хімією від колорадських жуків, бур’янів і аби отримати більший врожай. Гинуть бджоли, комахи, птахи.

Селяни, які купують курятину, напхану гормонами, всі скаржаться на здоров’я – артрит, інсульти, діти не вилазять із застуд, бо імунітету в них через нездорове харчування і таке ж повітря немає. Всі лікуються тією ж хімією, яка тільки наближає час смерті.

Вже о сьомій ранку повітря пронизує дике виття газонокосарок, порушуючи сон дітей. І так тривало три години, поки я була на цвинтарі. Саме зараз вилуплюються пташенята, чимало з них не витримають вібрацій. На цвинтарі повно недоглянутих могил, а доглянуті завалені десятками лампадок, які міняють щороку. Церква забетонована довкола, внаслідок чого зникли давні могили.

Траса, що проходить через село, рівненька і гладенька. Перейти її — це ще той стрес, бо машини не зменшують швидкість попри зебру. Аби зробити модний громадський простір, знищили всі старі дерева. Автентику треба шукати далі, в горах, доки якийсь скоробагатько не збудував зелену оселю з сауною, не спустивши каналізацію в колись пречисті гірські річки .

Всі хочуть бути багатими, а не мудрими. Дітей не виховують, а годують і одягають ледь не до сорока років, через що ті виростають пасивними й безпомічними. А землю роду віддають під знищеннями агрохолдингів за мішок соняшникового насіння чи пшениці, протруєних хімією.

На церкву віддають 500 гривень без жодного опору, а на вивезення сміття шкодують 14 гривень у місяць. Можна вивезти у ліс чи на річку. Попередні роки сільська Україна палала від пожеж, після випалення земля вкривається чимось на кшталт кераміки та струпами. Тепер паліїв поменшало, бо влада нарешті почала реагувати

Великі свята на селі перетворюються на гастрономічні оргії з продуктів, куплених у супермаркетах. Всі хочуть бути такі, як усі, злитись зі стадом, яке суне по умовних полях, засіяних вівсом, шкодячи вівсу. Ну, так то не їхній овес. Зміни почнуться тоді, коли кожен зрозуміє, що це все належить нам і шкодячи йому, ми завдаємо шкоди собі.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.