Витівки бога Локі

Не бажай своєму ближньому/ій добра – бо невідомо, чим це може обернутися. Тим паче не повертай когось до життя ціною власного. Благими намірами знаємо що вимощено…

А як же самопожертва?

Це контроверсійні (хибні? провокативні?) висновки? І все-таки, чи можна померти… з користю – якщо може існувати такий вибір? І чи людина має право так вирішувати, коли б справді могла?

Ось Мальва (ой, я забігла наперед: ім’я своє героїня роману тримає в таємниці, вона інтригує ним скандинавських богів, до царства яких потрапляє після смерті) вирішила померти, але хоче передати і таки переливає можливість життя новонародженій, з якої воно фактично витекло… А що з цього вийшло?

Так закручено цей химерний роман – «Друга Модґуд» Наталі Лебідь, що він є відповіддю на озвучені запитання. Твір побудовано на грі зі староскандинавським епосом «Старша Едда», дотепній, пластичній і жвавій грі, скажу відразу. Постмодерністський текст купається в переосмисленні. Тож насправді герої роману – ті, що закроєні начебто за лекалами легенд вікінгів, – мають лише специфічний «міфічний» контур, який авторка наповнює відповідним до її задуму тілом-змістом. І має на це повне художницьке право. Читацьке ж право – вірити чи не вірити, сприймати або ні. Особисто я прочитала «Другу Модґуд» із задоволенням. Тут, у романі, зухвалий бог Локі цитує Ніцше або – як бог із машини, а, може, як чорт із табакерки, – перетворюється на коханку одного із героїв, щоб прискорити розв’язку його мученицького подружнього існування з тією, в яку Мальва вдихнула колись життя.

Алегорія замість моралізаторства, дотепність, іскриста іронія аж ніяк не притлумлюють драматизм ситуації, коли життя і смерть міняються місцями. І все-таки, що з того виходить? Та, як здебільшого буває у реальності: нічого доброго. Сліпі не стають видющими, а глухі як не чули, так і не прорізався їм слух… Хіба що потворна богиня Гель якось вилюдніла.

І тлом – війна, така реальна війна з руїнами замість домівки після ракетного удару. І діалоги скандинавського бога з тією, що опинилася в царстві мертвих, про релігію і природу божественного.

А чого Мальва – це Друга Модґуд (а хто – перша?) Про це довідаєтеся з роману, який читається легко, перетікаючи символічними фразами з кінцівки одного розділу на початок наступного. І позначені вони рунами, які так і хочеться й собі намалювати або вишити. Є тут, як і належиться поважному текстові, передмова, словничок «використаних» імен скандинавських богів, і навіть післямова.

Читаймо, це розвиває!

Читайте також:

• Автор сільських елегій Сергій Осока: Не я пишу, а мною щось пише
• 300 років самотності: що ми знаємо про Сковороду?