Внутрішня зміна

Вєслав Романовський, польський дипломат і журналіст, зробив у фейсбуку допис: «У засвіти відійшла Ядвіґа Станішкіс, принцеса самообмежувальної революції “Солідарності”. Її життя — це надзвичайно яскравий і автентичний випадок пошуку власного незалежного шляху в соціології та політиці. Її тексти, слова, дискусії — це інтелектуальна сіль Польщі після Серпня 1980-го».

Для мого покоління, яке наприкінці 70-х — на початку 80-х у пришвидшеному темпі дорослішало, поява «Солідарності» була подією очікуваною, хоча в якомусь сенсі несподіваною. Ми були до неї водночас готові й неготові. Професорка Станішкіс і подібні до неї були для нас інтелектуальним і моральним компасом, на який ми могли спиратися. Пізніше, коли в 90-ті настала «нормальність» із усіма її нестачами, роль «моральних авторитетів» була редукована. Для одних це було розчарування, для інших, саме таких як професорка Станішкіс, це якраз було мірою нормальності. Бо у «звичайні» часи нам не треба щодня спиратися на моральних авторитетів, ми можемо спиратися на розмаїття думок. Однак це не заважало пані професорці висловлюватись у важливих національних дискусіях, часто ці висловлювання суперечили актуальній інтелектуальній моді й панівним політичним поглядам.

Лише тоді, коли люди такого формату відходять, ми починаємо усвідомлювати, якими важливими вони для нас були і як їхні думки й позиції формували наші думки й позиції.

Переглядаючи нотатки, я знайшов кілька значущих для мене висловлювань професорки Станішкіс.

В одному зі своїх інтерв’ю 2015 року на запитання: «Як події серпня 1980-го можна розглядати з есхатологічної перспективи? Чи відбулися тоді якісь зміни й на метафізичному рівні?» — професорка відповіла: «На другому плані бунту точно був, хоча початково й пасивно, набір цінностей: гідність і справедливість, притаманні людській особі. Це були наслідки пасивного проживання відкритого католицизму Томи Аквінського.

Читайте також: Непевність

Момент пригадування настав під час візиту Івана Павла II у Ґданськ, який показав, що мовою цінностей можна описувати дійсність. Папа говорив про можливість внутрішньої зміни, але тоді люди лише слухали. Справжній переломний момент відбувся, тільки коли ці люди ризикнули, поклали на шальки терезів своє життя й постали проти системи. Почали активно використовувати ці категорії для опису ситуації, а водночас відтворили в собі моральний суб’єкт, знищений комунізмом. Тоді було дозволено використовувати мову моральних категорій. Це був час випробування, коли традиція ожила і в ім’я цінностей подолала обмежені можливості мови».

Мені зрезонували ці її слова в контексті нескінченних дискусій в Україні щодо трагедії, якою є війна, і її наслідків, які вже відчутні і які закладаються на майбутнє, невизначене, але неминуче.

Точиться багато дискусій про культуру, її роль у минулому, її роль тут і зараз і в майбутньому.

У цих висловлюваннях я шукаю нову мову, але мову в сенсі моральних категорій, а знаходжу кращі чи гірші діагнози стану культури тепер і рецепти, як можна оздоровити нездорову, на думку дискутантів, ситуацію в українській культурі.

Ірина:

Я мало пишу про те, що відбувається в укркультурі останні два роки. Просто відвернуло, просто безнадія щодо змін, просто втома від опору й моці старої системи, просто розгублена. Бачу через розмови з важливими мені людьми, що в них подібний розвал (…) мільйон питань, на які треба шукати відповіді сьогодні, і сьогодні ж розуміти, що 2025+ рік може бути не таким, як ми собі мріємо. А сякі-такі бюджети використовують уже зараз. (…) Міжнародники хочуть знати, що їм фінансувати після закінчення війни, щоб ми були готові й виклали папочки з програмами наступного дня після її закінчення (…) Як «інфікувати» вже зараз великі маси людей вірусом цієї важливості, щоб за пафосом ішла раціональність, яка посилює інстинкт виживання? (…) Мені здається, що оскільки якісь гроші на культуру є, то слід усі програми, проєкти й активності робити якось так розумно, щоб вони обертались на фізичну зброю, такмед, реабілітацію військових. Я не знаю, як це зробити… Треба думати.

Богдан:

Вірю в ефективність горизонтальних структур, творчу енергію та мотивацію конкретних людей і велику силу малих справ. Не вірю в реформи згори й те, що хтось «знає, як правильно».

(…) Не вірю, що настане рожеве «колись», коли все раптом стане «на часі». Вірю, що це війна за ідентичність, тому культура важлива. Не вірю, що культура — направду фронт і направду зброя, радше заспокійливе, знеболювальне, опіум.

Оля:

Поки наші інституції тримаються на людях, підтримувати варто професійні середовища та спільноти, а не окремі заклади.

Підтримувати, допомагати одне одному. Створювати середовища взаємодії та обміну досвідом. Сприяти розвитку живого, дозволити мертвому померти.

Ольга :

Я не знаю, що робити. Намагаюсь якомога частіше відвідувати з дитиною (5 років) виставки, музеї та запрошувати знайомих з дітьми. У 22–23 роках відвідала всі експозиції в Музеї історії Києва, вони були моєю особистою терапією.

Артем :

Я би пропонував 70 % культурних коштів направляти на продукт, який є масовим і має в перспективі високі показники охоплення, тобто продукт для основних каналів комунікації (ТБ, диджитал, радіо, кіно). Окремі питання: як цей продукт наситити українським наративом і хто цей наратив має визначати, у якій формі?

Це лише кілька голосів однієї з багатьох дискусій у соціальних мережах, а таких розмов — десятки. Так сталося, що саме в соціальних мережах ми ставимо запитання й шукаємо відповіді, але, за моїми відчуттями, ця платформа не наближає нас до правильних відповідей. І тут з’являється професорка Станішкіс, яка не дає відповідей, а радше пропонує постулати, і вони незмінно актуальні.

«Ми маємо шукати відповіді, говорячи мовою цінностей. Ми маємо дозволити собі використовувати мову моральних категорій, і тоді в ім’я цінностей ми зможемо подолати обмежені можливості мови, якою ми щодня говоримо. Мовою цінностей можна описувати дійсність».