Український дубляж, субтитри… «Какая разніца?»

У Верховній Раді вдруге вибухнув скандал довкола президентського законопроєкту №9432 «Про застосування англійської мови в Україні». По суті, йдеться про знищення дубляжу українською мовою. А він направду шикарний. Голоси українських акторів часто звучать краще, ніж знаменитих кінозірок. Дублювання українською – це не лише ефективне просування української мови, а направду чудове вербальне мистецтво. У Польщі, Франції, Німеччині та інших країнах Євросоюзу американські фільми чомусь не демонструють винятково англійською з субтитрами польською, французькою, німецькою…

Чомусь згадались цинічні пропагандистські одкровення Ольги Скабєєвої: «Не до кінця має значення, що відбувається. Зверніть увагу – відбуватися може одна й та сама подія, але інтерпретація цієї події має значення. Це те, що у сучасному світі, напевно, заведено називати «епохою правди». Коли є правда чи, можливо, правди немає. Тобто не має значення, що було завдано удару. Важливо, звичайно, але не у цьому полягає сакраментальний зміст. Важливо, як саме буде сформульоване ставлення до цього удару. Їхня (це про нас, українців – ред.) інтерпретація: наш удар по Харківській області – вияв агресії. Для нас усе, що зараз робимо на Харківщині, – це створення санітарної зони. І якщо ми вважаємо себе патріотами, то краще ставитись до державної точки зору і працювати на державу. Це хтось назве, напевно, пропагандою. Але це буде пропаганда здорового глузду, пропаганда інтересів твоєї країни, нехай навіть і агресивне нав'язування інтересів твоєї країни. Об'єктивної інформації немає. Є лише інформація, за яку хтось заплатив. Є лише інформація, яка переслідує чиїсь цілі». Це логіка одіозної пропагандистки.

Якою логікою керуються «слуги народу», примушуючи патріотів-державників вкотре ставати в оборону української мови, української культури, українського мистецтва?

Почнемо здалеку. У червні 2017 року Держкіно України заборонило показ другого сезону телесеріалу «Свати». Однак уже 1 липня телеканал «1+1» почав повторний показ серіалу. Відтак низка громадських організацій звернулись до Державної агенції з питань кіно з проханням анулювати прокатне посвідчення серіалу «Свати».

Для цього підстави були вагомі. Так, член експертної комісії при Держкіно Сергій Стуканов констатував, що серіал підпадає під заборону на показ в Україні, оскільки в ньому з’являється російська державна символіка, а серед героїв стрічки є працівники правоохоронних органів РФ, що заборонено законом.

Запису у Конституції незалежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження цих постулатів у життя

Тодішній голова Держкіно Андрій Іллєнко звернувся до Володимира Зеленського: «Пане Володимире, Ви вже не є продюсером серіалу «Свати», не є його виробником – сьогодні Ви є президентом України... Я вважаю, що саме Ви маєте ухвалити рішення щодо подальшої долі цього серіалу і показати, що для Вас є пріоритетом – повернення цього продукту в ефір чи очищення інформаційного простору України від українофобів, що нехтують національним суверенітетом і територіальною цілісністю нашої держави». Належної реакції від президента не послідувало.

Згадались проникливі рядки Павла Тичини, написані далекого 1919 року:

Один в любов, а другий в містику,

а третій в небо, де орли…

І от якомусь гімназистику

вкраїнську музу віддали…

Дивовижні асоціації виникають: «якомусь гімназистику вкраїнську музу віддали…»

Поет продовжує:

А справжня муза неомузена

там десь на фронті в ніч суху

лежить запльована, залузана

на українському шляху…

Варто лише замінити «музу» на «мову», на «культуру» і маємо сучасну Україну, в якій перманентно перебувають в загроженому стані українська мова і українська культура. Тепер вже не тільки у запіллі, але й на фронті.

Століття тому Павло Тичина порушив болючі питання, які донині актуальні:

Чи вже втомилась наша нація,

чи недалеко до кінця,–

що в нас чудова профанація

і майже жодного співця?

Перший рядок цієї строфи нині сприймається як сумна констатація факту втоми української нації унаслідок політичної, економічної, соціальної та воєнної невизначеності; «профанація» – це, вочевидь, про ефект Даннінга-Крюгера («ефект профана»), який постійно демонструють «слуги народу», бо неспроможні усвідомити свої помилки через низьку кваліфікацію і некомпетентність; «майже жодного співця» – безумовно, йдеться про відсутність харизматичного лідера, брак державного політичного проводу.

Павло Тичина скрушно констатує:

І майже жодної поезії,

яка б нас вдарила! – Нема.

Самі предтечі анестезії

та лиш розгубленість сама…

Наче про сучасну Україну мовлено.

«Україна має бути українською. Як італійська Італія, французька Франція, німецька Німеччина. Тільки тоді буде добре всім. Насамперед українцям, а відтак іншим – росіянам, євреям, молдаванам, полякам, кримським татарам».

Умри, краще не скажеш! А сказав це прекрасний український поет, етнічний єврей Мойсей Фішбейн…

«Культурі легко дихати треба», – наголошував наприкінці XX століття 90-річний Василь Барка. На його думку, пробудження нації може прийти значною мірою (як це було у 20-ті роки) від літератури. «Тоді за десять років змінили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована згори донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи – Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла у державі мецената».

Чи може сучасний український кінематограф знайти у державі мецената? Може. Може і повинен.

Чотири десятиліття тому науковці з Великої Британії та Бельгії Ярослав Крейчі (Jaroslav Krejci) і Вітезслав Велімський (Vitezslav Velimsky) у своїй книзі «Етнічні та політичні нації в Європі» («Ethnic and Political Nations in Europe») написали: «Існують передусім п’ять об’єктивних причин, які можуть відіграти роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава, мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих показників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктивний показник – національна свідомість... Суб’єктивний чинник свідомості у крайньому випадку є остаточним та вирішальним чинником у питання національної свідомості».

Слушність цього висновку підтвердила вже сучасна історія – в умовах повномасштабної російсько-української війни новим бойовищем стали свідомість українців, їхній духовний світ, мова, культура, історія, територія.

Знищення бодай одного з названих чинників руйнує національну свідомість – визначальну рушійну силу творення держави.

Про це у поемі «Трубить Трубіж» попереджав відомий український поет Борис Олійник:

Нас не взяли ні паля, ні таран,

Одвазі нашій навіть чорт – не пан,

Та нині ворог особливий, друже,

цей не по землю, цей прийшов про душі...

Про «завоєваніє душ во враждующєм ґасударствє» у своїй праці «Мятєжевойна – ім’я третьєй всємірной» (1961) писав на еміграції і Євгеній Месснер, полковник Генерального штабу Російської імператорської армії: «У минулих війнах важливим вважалося завоювання території. Надалі найважливішим вважатиметься завоювання душ у ворогуючій державі». За цими настановами сьогодні діє Московія, її політики, спеціальні служби колишньої метрополії, п’ята колона. Причому діє не лише в Україні.

Мова – це душа нації. Недарма член Французької академії Дютур наголосив: «Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави». Московія завжди розуміла цементуючу роль культури, зокрема мови у державному будівництві, її роль не лише суто комунікативну, але і як ефективну політичну зброю.

Невеличкий екскурс в історію. Письменник, лексикограф, етнограф Владимір Даль уклав «Толковый сло варь велікорусского наречія русского языка», перше видання якого побачило світ 1840 року. Але, як зазначено на титульній сторінці словника, «по указу єго вєлічєства ґасударя імпєратора Алєксандра II самодєржца всеросійского» під грифом «Строго секретно» було «тайному совєтнику Зіновьєву» наказано: «созданіє копій воспрєщаєтся». І резолюція, писана від руки: «Ізданіє унічтожить. Екземпляр в архів».

Алєксандр II надто добре розумів, що «рускій язик» – це насправді українська мова. А «вєлікій і маґучій» – це лише «велікорускоє нарєчіе». Факт не лише образливий для імперії, але й небезпечний для самодєржавія. Отож через 20 літ, 1880 року, появляється інше видання – «Толковый словарь живаго великорускаго языка».

У відділі рідкісної книги у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника зберігається примірник фундаментальної праці Олекси Синявського «Норми української літературної мови», виданої 1941 року у Львові. Перше видання побачило світ 1931 року у Харкові.

Професор Синявський був редактором остаточного варіанта «Українського правопису», ухваленого на Правописній конференції у Харкові 1927 року. Був розстріляний 1937-го. Реабілітований у 1958 році за відсутністю складу злочину. А дослідження ще довгий час залишалось проскрибованим. На обкладинці львівського видання «Норм української літературної мови» чітко видніється темний відбиток штемпеля – «Секретно». Як у випадку зі словником Владіміра Даля.

1994 року Ольга Керзюк на сторінках «Визвольного шляху» навела сумні паралелі зі станом української мови, ірландської та валлійської: «Стаття 8 Конституції Ірландської Республіки каже: Ірландська мова як національна мова є першою офіційною мовою. Англійська мова визнається як друга офіційна мова». Однак, побувайте в столиці держави – Дубліні, і ви почуєте скрізь лише англійську мову. А де ж мова корінної нації? Перша офіційна мова, як записано в статті 8 Конституції? Ірландську мову, пояснять вам ввічливо, вивчають у школах як обов’язковий предмет. На книжкових полицях ви знайдете вірші і романи ірландською мовою, час від часу почуєте її по телебаченню (чи в книгарні, якщо пощастить. Дехто навіть носить спеціальний значок, який сигналізує про те, що він/вона вміє розмовляти по-ірляндськи!) Однак, мова парламенту – англійська. Отож, як виявляється, запису в Конституції незалежної держави зовсім не досить, якщо владна верхівка не має волі до впровадження постулатів Конституції у життя, а звичайні громадяни – після століть колоніального панування – не поспішають повертатися до джерел і воліють користуватися другою офіційною мовою. Упродовж чотирьох століть валлійцям вбивали в голову, що їхня мова і культура – нижча, ніж англійська. А дітям, що розмовляли в школі рідною мовою, вішали на шию табличку «Welsh Not».

Є питання?

У наш час українська мова, українська історія та українська культура потрапили під приціл не лише путінського Кремля, але й спецслужб, дислокованих на Луб’янці, в Ясенєво і на Хорошевскому шосе, 76. Слід зазначити, що у спецопераціях проти Української державності беруть участь і колаборанти, представники п’ятої колони. Московські агенти впливу наполегливо подають відповідні антиукраїнські законопроєкти. Пояснення цьому просте: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їхні колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих, зрусифікованих функціонерів) над українською нацією» (Ярослав Дашкевич, український історик).

Анатолій Стріляний: «У Росії є тільки один ворог, при думці про якого вона сумує воістину смертельно. Це не США, не Захід загалом, не Китай. Це – українська мова»

Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демографічного, політичного, культурного, технічного, наукового, освітнього, ідеологічного, інформаційного тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни. Яка мова домінує у світі? Правильно. Англійська. Бо США разом із Великобританією випускають чверть світової продукції. Яку мову треба вивчати додатково? Правильно. Англійську. Але не шляхом упослідження української.

Проблему української ідентичності дуже добре розуміє ведучий російської редакції «Радіо Свобода» Анатолій Стріляний: «У Росії є тільки один ворог, при думці про якого вона сумує воістину смертельно. Це не США, не Захід загалом, не Китай. Це – українська мова».

Так отож. З ким себе ідентифікує ґарант української Конституції? Хто він за духом і ментальністю? «Какая разніца» тут не проходить.

Читайте також:

• Мова на часі. Спецпроєкт з професором Павлом Гриценком. Випуск №1
• Про мову. Чому з Угорщиною треба бути особливо пильними? Випуск №2
• Мова на часі. Коли українські держслужбовці заговорять українською. Випуск №3
• Про мову. Чому права Ірина Фаріон