Володимир Шейко: «Інвестиції в культуру, освіту та культурну дипломатію мають бути співмірними з вливаннями в оборонну інфраструктуру, армію чи розвідку».

Роль культури в розбудові держави та її міжнародних відносин для українських політиків досі не очевидна. Що має статися, щоб ставлення до культури змінилося?

— В Україні є тривала й сумна традиція маргіналізації культури, сприйняття її як чогось декоративного, необов’язкового, того, що фінансують за залишковим принципом. Такий погляд не унікальний: спілкуючись із колегами з культурних інституцій інших країн, знаю, що однобоке трактування культури притаманне не лише Україні. Часто культуру прирівнюють до культурної інфраструктури, себто мережі інституцій, фінансованих з державного бюджету, і в очах багатьох вони просто проїдають кошти. Мені здається, що особи, які ухвалюють рішення, або й суспільство загалом звикли дивитися на культуру як на те, що споживає ресурси, але не створює доданої цінності.


Натомість розвинені держави усвідомлюють культуру як важливу частину економіки, яка продукує цінність, що вимірюється грошима й інвестиціями. Згідно з дослідженнями, які кілька років тому зробив проєкт ЄС «Культура та креативність», частка креативних індустрій у ВВП України становить понад 4%. Це цілком співмірно з іншими європейськими країнами. До того ж культура робить громадян спроможнішими, освіченішими, дає людині можливості для особистісного розвитку й самореалізації. Це простір творення смислів, у якому формується ідентичність, національна пам’ять і критичне мислення. Цими поняттями, звісно, важче оперувати, коли треба доводити важливість і необхідність інвестицій в культуру.

Читайте також: Тіна Зайберт: «Укотре постають покоління потенційних функціонально неграмотних. Через брак навичок читання у них відсутній доступ до освіти та ринку праці»


Суб’єктність є центральним змістом культури й культурної дипломатії, тому робота Українського інституту спрямована саме на зміцнення суб’єктності України на міжнародній арені. Під цим ми розуміємо рівноправність, право України переконливо говорити своїм голосом, з власної позиції, а не переймати наративи, які замість нас сформували інші. Суб’єктність може складатися з hard power, тобто з військової та економічної сили, здатності схиляти інших до своєї позиції шляхом примусу чи тиску. Проте в сучасному світі дедалі більшої ваги набувають інші чинники, з яких народилася концепція soft power. М’яка сила складається з таких показників, як легкість ведення бізнесу, добре врядування, культура та культурна спадщина, якісна освіта, туристичний потенціал, незалежні медіа, дотримання свободи слова, рівень відкритості держави перед своїми громадянами, ефективна дипломатія. Ідеться про той потенціал, який дає Україні змогу завойовувати розуми та серця іноземців через переконання, привабливість, зацікавлення. Як на мене, саме культурна дипломатія є осердям м’якої сили.


У нас попереду ще довгий шлях. У цьогорічному глобальному рейтингу м’якої сили, який складає британська компанія Brand Finance, Україна посіла 61-ше місце з-поміж 100 країн. Наша динаміка хоч і не швидка, проте позитивна. Як відзначили автори рейтингу, Україна покращує свої позиції саме завдяки культурним показникам. Цей рейтинг — не якась умоглядна вправа, адже його автори наголошують на тому, що просування країни на одну позицію вгору приводить до зростання обсягу прямих іноземних інвестицій і туристичного потоку. Що вище місце країни в цьому рейтингу, то більше конкретних політичних та економічних переваг вона здобуває. Зокрема для цього нашій державі й потрібна суб’єктність.

Чому, на ваш погляд, важливо говорити про сферу культури як окремий елемент національної безпеки? Що змінює такий підхід?


— Низка фахівців з безпекових питань стверджує, що сфера безпеки — це армія, оборона та розвідка, і її не треба розширювати на суміжні галузі. Проте ми в Українському інституті впевнені, що культурна дипломатія є невіддільною частиною національної безпеки, і послідовно про це говоримо. Сьогоднішні загрози й виклики значно складніші та комплексніші, ніж прямий збройний напад однієї країни на іншу. Тому й безпеку треба трактувати ширше: не лише як пряму загрозу здоров’ю чи життю людини, а як загрозу її спроможності, свободі, критичному мисленню. Нині чимало безпекових загроз криється в площині дезінформації. Власне, тому агресію Російської Федерації називають також гібридною війною.

Читайте також: Рита Кіндлерова: «Бачу велетенську проблему в тому, що переклад української літератури здебільшого пов’язаний з академічними інституціями»

Дезінформаційні, пропагандистські атаки супроти України здійснюються переважно в гуманітарній сфері. Часто цитую вислів фахівчині з питань публічної дипломатії Державного департаменту США Вів’єн Вокер, яка на торішньому Форумі культурної дипломатії сказала мені: «Зверніть увагу, що Росія насправді атакує в Україні, не маючи змоги заїхати сюди своїми танками, бо розуміє, що це стане катастрофою й для неї самої. Вона атакує українську мову, історію, культуру, ідентичність і релігію, а отже, ці речі становлять для неї пряму загрозу». Тому РФ прагне стерти нашу пам’ять, позиціонує нашу мову як недомову або діалект російської, фрагментує нашу церкву, розмиває ідентичність, вписуючи Україну до «пострадянського» чи «євразійського» простору, «нового Сходу». Усі ці наративи можемо легко простежити в міжнародному вимірі. Україна має нарешті усвідомити, що культурна дипломатія — не менш важливий фронт боротьби. Інвестиції в культуру, освіту та культурну дипломатію мають бути співмірними з вливаннями в оборонну інфраструктуру, армію чи розвідку.

Одностороння промоція культури у світі вже є архаїчним підходом. Потрібно переходити до діалогу культур, які не розповідають кожна про себе, а спілкуються на спільні теми. У цьому й полягає принцип культурних відносин, який заснований не лише на вмінні говорити про себе, а й слухати іншого


Війна в гуманітарній сфері може заторкувати добробут і безпеку українців. Наприклад, бачимо, яку Росія розгорнула кампанію проти вакцинації від коронавірусної хвороби. Якщо говорити про мовне питання, то в історії неодноразово бувало, що держави-агресори використовували його для виправдання своїх дій. Скажімо, вторгнення нацистської Німеччини в Чехословаччину, яке відбулося на підставі захисту тамтешнього німецькомовного населення, так званих «фольксдойче». Тут можемо бачити красномовну паралель з намірами РФ. «Не надо меня защищать!» — цей наратив нині звучить серед російськомовних українців. Говоримо тут про пряму загрозу фізичній безпеці, бо до нас раптом можуть прийти «захищати» російськомовних, адже в Україні буцімто немає своїх мови та історії… Такі дії значно легше легітимізувати в очах міжнародної спільноти, якщо ця спільнота не вважає Україну окремою та суб’єктною державою.


Третій приклад, який я спостерігаю, це невміння багатьох іноземців відокремлювати агресивну політику Росії від сприйняття її як країни великої культури. Дуже добре знаю це з досвіду співпраці з британцями або французами, які навчалися в російських університетах, працювали або часто бували в Росії. Їхній сентимент до російської культури цілковито затьмарює деструктивну поведінку Росії в Україні та світі. Маємо розуміти, що це теж серйозна загроза нашій національній безпеці.

Чи потребує фахової підготовки практична реалізація культурної дипломатії?


— Ми вважаємо, що культурна дипломатія — це дисципліна й професія. Люди здобувають фахову спеціалізацію, щоб бути в ній компетентними та професійними. На жаль, зверхнє ставлення до культури, про яке ми говорили, дає змогу сприймати її як сферу, якою може займатися кожен. Це потрібно змінювати. До культурної дипломатії треба ставитися як до будь-якої іншої професії — військової справи, точних наук, журналістики чи політичної дипломатії.


Коли я навчався в Інституті міжнародних відносин у першій половині 2000-х років, то жодного разу не почув словосполучення «культурна» чи «публічна» дипломатія. Нині ситуація змінюється. Набагато більшу увагу цьому питанню почали приділяти МЗС та Дипломатична академія. У низці українських університетів впроваджують курси з цієї теми. Ми з колегами також беремо участь у розробці спеціалізованих матеріалів і курсів. Нещодавно закінчили такий курс для Українського католицького університету, співпрацюємо з Дипломатичною академією, Інститутом міжнародних відносин. Нас запрошують читати лекції, ділитися досвідом про світові практики культурної дипломатії, її українську історію.

Читайте також: Емма Дейві: «Хто б міг подумати, що особи, які вчинили не так давно напад на Капітолій, зніматимуть стрічки про себе»


Розумію, що потрібен час для того, щоб сформувалося покоління фахівців, поле наукових досліджень. Також культурна дипломатія не може існувати лише у громадському секторі, а повинна бути функцією держави. Ця робота потребує поєднання багатьох компетенцій — розуміння теорії та практики міжнародних відносин, культурного менеджменту, комунікацій, аналітики, міжкультурного спілкування. Ми намагаємося будувати й розвивати команду так, щоб виконувати дуже широке коло завдань.


Чи можна назвати достатнім рівень фінансування сфери культурної дипломатії в Україні?


— Можна порівняти з тим, що вкладають у свою культурну дипломатію інші країни, схожі на нас. Звісно, ми не дотягнемося до бюджетів, якими оперує Росія (враховуючи й державні кошти, і гроші бізнесу та олігархів), тобто сотень мільйонів доларів. Наприклад, цьогорічне фінансування Українського інституту становить близько 40 млн грн. На жаль, за останні роки його послідовно скорочували, зокрема через торішній секвестр бюджету та пандемію, яка вдарила по українській економіці. Наша реальна потреба в десятки разів вища за цю суму.

На час заснування нових українських культурних інституцій уже було зрозуміло, що процес їх зростання в нашій країні не буде легким. Наскільки вони здатні захищатися від ручного керування та інших загроз?


— Ми розуміли, що вікно можливостей, відкрите реформами кількох останніх років, не триватиме вічно. Завданням українських культурних інституцій за цей дуже короткий термін було звестися на ноги й виставити певні запобіжники, напрацювати репутацію, щоб урятуватися від можливого відкату. Висуну власне припущення щодо нинішньої кризи у сфері культури. З перших місяців своєї роботи Український інститут (УІ), Український культурний фонд (УКФ), Український інститут книги (УІК) та Суспільне мовлення були виконавцями низового запиту суспільства на зміни. Саме тому кожна з цих інституцій організовувала публічні стратегічні сесії, радилася з широким колом фахівців, залучала міжнародний досвід. У цьому була й досі є наша велика цінність: чи не вперше в новітній історії України колективний запит громадянського суспільства був безпосередньо втіленим у державних політиках. Мені здається, сьогодні не всі розуміють цінність того, що відбулося. Спроби втрутитися в автономію чи операційну діяльність низки культурних інституцій небезпечні, бо держава лише тоді ефективна, коли виконує не спущені «згори» вказівки, а волю активного громадянського суспільства. У цьому й полягає суть ефективного врядування.


На відміну від багатьох інших країн, наша література поки що не стала чинником впізнаваності України у світі. Що робить Український інститут для промоції українських книжок за кордоном?


— Наші дослідження показують, що впізнаваних у світі імен сучасної української літератури набереться, може, з десяток. Здебільшого це ті, чиї твори найбільше перекладено іншими мовами. У Польщі, слід сказати, саме література виявилася найупізнаванішим елементом сучасної української культури. Розумію, що йдеться про сусідню країну, мовою якої, напевно, переклали найбільше творів українських авторів, поряд з німецькою. Література є доволі потужним маркером упізнаваності й розуміння України, принаймні в сусідніх або центральноєвропейських країнах, з яких, до речі, були номіновані фіналістки Drahoman Prize, започаткованої торік премії для перекладачів з української мови. Водночас нам критично бракує перекладів сучасної і тим паче класичної української літератури іншими мовами.


Я вже другий рік поспіль входжу до експертної ради програми Українського інституту книги Translate Ukraine, що підтримує переклад і видання українських книжок за кордоном. Порівняно з минулим роком, цьогоріч побільшало заявок, розширилася географія й жанрове представлення книжок. Серед них була класична література, твори Григорія Сковороди, Лесі Українки, письменників Розстріляного відродження, а також дитяча література, що теж дуже добре, бо це невимушений спосіб зацікавити Україною і дорослих, і їхніх дітей.

Читайте також: Гезер Норріс Ніколсон: «Як на мене, історії, котрі розповідає аматорське кіно, є демократичнішими та критичнішими, ніж у постановних стрічках»


Є поступ у цьому напрямі, який я вітаю. Задля популяризації та визнання перекладацької праці ми разом з УІК та Українським ПЕН заснували Drahoman Prize. Уже маємо дуже непогані відгуки від міжнародного фахового середовища, яке одразу позиціонувало цю премію як престижну. Мене тішить, що українська держава заснувала цю відзнаку в партнерстві з недержавною організацією.


Інший вимір цього питання — що робити з нашою класикою, письменниками, яких узагалі можуть не сприймати за кордоном як українських? Чому ми знаємо німецькомовну, англомовну, франкомовну класичну літературу? Насамперед тому, що вивчали її в школі, а далі на цей «хребет» можемо нанизувати будь-які інші читацькі звички. Ось тут і криється виклик: твори і представники української літератури не включені в іноземні освітні програми й бозна-коли туди потраплять. Для цього потрібні переклади, наукові розвідки, фахові коментарі, а також вписаність нашої літератури в європейський і світовий культурні контексти. Тарас Шевченко буде нашим ідолом та іконою, але він нікого не зацікавить за кордоном, якщо лишиться не залученим у канон європейської літератури доби романтизму. Лесю Українку читатимемо лише ми самі, якщо вона стоятиме осторонь феміністичного дискурсу чи історії літературного модернізму. Це саме стосується поетів і письменників доби Розстріляного відродження. Нам бракує не лише перекладів, а й літературознавчих досліджень.

Іноземними мовами перекладено мізерну кількість книжок жанру нонфікшн українських авторів. Як виправляти такий дисбаланс?


— Добре, що в цьогорічній програмі Translate Ukraine буде підтримано німецькомовний переклад книжки Вахтанга Кіпіані «Друга світова. Невигадані історії». Також іноземними мовами вийдуть книжки Станіслава Асєєва «Світлий шлях» і «В ізоляції», переклад книжки Олега Сенцова «Хроніка одного голодування». Уже бачимо зацікавлення з боку закордонних видавництв.


До того ж торік ми в Українському інституті в рамках програми підтримки українських студій імені Лисяка-Рудницького підтримали переклад і друк дуже важливих праць про Україну, зокрема книжки «Чому в українському мистецтві є великі художниці» польською мовою, а також працю Олени Стяжкіної «Чотири нариси з історії Другої світової війни» німецькою мовою. Також у Німеччині вийшла друком уперше перекладена німецькою мовою антологія текстів українських дисидентів. Добре, що ці українські тексти доповнюють те, що пишуть про Україну іноземці.

Якими критеріями керується Український інститут, коли обирає, що з усієї української культури демонструвати за кордоном?


— Коли ми плануємо свою роботу, то дивимося дуже широко на українську культуру. Водночас ми не працюємо з традиційною, консервативною культурою, найяскравішими виявами якої є хор імені Григорія Верьовки чи ансамбль Вірського. Ці речі нецікаві з багатьох причин. Натомість ми часто звертаємося до творчих проєктів, які в Україні можуть бути не дуже відомими, а закордоном чудово заходять. Наприклад, цього року ми налагодили партнерство з чотирма ключовими європейськими музичними шоу­кейс-фестивалями, що формують свої програми з актуальної світової музики. Туди з’їжджаються глядачі, продюсери, лейбли, відбірники інших фестивалів. Завдяки цьому музиканти можуть укладати контракти, отримувати доступ до видавців, з’являтися на цифрових платформах. Музикантів ми відбираємо не одноосібно, а даємо право вибору самим фестивалям.


Симптоматично, що всі чотири шоу-кейси вибирають дуже молоду незалежну музику, яка твориться за межами масового шоу-бізу. Саме така музика втілює смаки й уподобання і слухачів, і продюсерів, які шукають нові імена. У схожий спосіб працюємо з сучасними українськими художниками або театральними режисерами, які творять в актуальних мистецьких практиках, формах, висловлюваннях.

Культурна дипломатія потроху відходить у минуле, натомість усе більше у світі говорять про багатосторонній підхід, тобто міжнародні культурні відносини та співпрацю. Чи готова Україна адаптуватися до таких змін?


— Можливо, це прозвучить дещо зухвало, але скажу, що стратегія Українського інституту базується саме на принципах культурних відносин, культурної співпраці. Коли ми готували свою стратегію, то вивчали найкращі практики культурної дипломатії, багато спілкувалися з колегами з інших інституцій. Одностороння промоція культури у світі вже є архаїчним підходом. Потрібно переходити до діалогу культур, які не розповідають кожна про себе, а спілкуються на спільні теми. У цьому й полягає принцип культурних відносин, який заснований не лише на вмінні говорити про себе, а й слухати іншого. Мені здається, що в цьому сенсі ми дещо випередили сприйняття культурної дипломатії всередині України, але саме так вибудовуємо свою роботу. Іншого способу немає. Добре, що наша стратегія вже затверджена, і ми керуємося нею в усіх рішеннях і вчинках. Також добре, що в МЗС нещодавно ухвалили стратегію публічної дипломатії України. Це забезпечує нам синергію з міністерством, а отже, ми рухаємося в одному напрямі.

----------------------

Володимир Шейко — фахівець з менеджменту культури, маркетингу й комунікацій. Випускник Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2009 році здобув професійний диплом з маркетингу, а у 2014-му — диплом з цифрового маркетингу The Chartered Institute of Marketing (Велика Британія). Член міжнародної професійної мережі перформативних мистецтв ІЕТМ і мережі Total Theatre Network. Упродовж одинадцяти років обіймав керівні посади в українському представництві Британської Ради. Організатор численних культурних проєктів і подій у Великій Британії та інших європейських країнах. У серпні 2018 року призначений генеральним директором Українського інституту.

Український тиждень

«Тиждень» - новини в Україні, економіка, політика, культура, новини в світі, об'єктивно та ексклюзивно про головні події в Україні та світі, Тиждень.ua

https://tyzhden.ua/

Новини по темі
Бойовики на Донбасі готують нові вогневі позиції: тривожні дані розвідки.

Бойовики на Донбасі готують нові вогневі позиції: тривожні дані розвідки.

Російські найманці на Донбасі облаштовують нові вогневі позиції. Зокрема, бойовики встановлюють мінно-вибухові загородження на передових позиціях. Відповідну інформацію опублікувало Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Так, ро...

Народна Правда

Навчання НАТО Agile Spirit: українські військові тренуються в Грузії.

Навчання НАТО Agile Spirit: українські військові тренуються в Грузії.

В Грузії стартували масштабні багатонаціональні військові навчання Agile Spirit за участі українських солдатів і військовиків з країн-членів НАТО. 24 Канал онлайн – 24 Канал у Facebook – 24 Канал у Instagram – 24 Канал у Twitter – 24 Канал у Teleg...

Хрещення Русі-України. Парафіяни УПЦ МП заблокували підходи до Володимирської гірки / включення

Хрещення Русі-України. Парафіяни УПЦ МП заблокували підходи до Володимирської гірки / включення

Річницю Хрещення Русі-України відзначають православні віряни в Україні. Завтра в центрі столиці проведуть хресний хід представники Православної церкви України. А цими хвилинами там збираються парафіяни московського патріархату. Кілька тисяч людей ...

В Одесі возили леопарда в автомобілі: той виглядав з вікна та облизувався.

В Одесі возили леопарда в автомобілі: той виглядав з вікна та облизувався.

В Одесі помітили автомобіль, у якому на передньому сидінні сидів леопард. Тварина крутилася, оглядалася та облизувалася. Читати на сайті: ~ Підписатись на #24Канал ~ Відео #НовиниУкраїниТаСвіту – ~ Підписатись на #Вєсті~ ~ Підписатись на #Знаєм24 ...

Тисячі парафіяни з різних регіонів і депутати ОПЗЖ: як УПЦ МП відзначає Хрещення Русі-України.

Тисячі парафіяни з різних регіонів і депутати ОПЗЖ: як УПЦ МП відзначає Хрещення Русі-України.

Кілька тисяч парафіян московського патріархату пройшли до центру Києва від Володимирської гірки, де завершився молебень до річниці хрещення Русі-України. Подію відстежує кореспондентка "5 каналу" Ганна Рибалка. Дивіться онлайн новини, токшоу, доку...

«Парламент, на сьогоднішній день, не є центром політичного життя». Бондаренко.

«Парламент, на сьогоднішній день, не є центром політичного життя». Бондаренко.

Програма ПолітикаUA 27.07.2021 Гість студії: Богдан Бондаренко, політичний експерт Тема: Робота парламенту. Політична ситуація #ТелеканалРада #ПолітикаUA

Почему умирает жизнь в тылу боевиков «ДНР»? - Донбасс Реалии.

Почему умирает жизнь в тылу боевиков «ДНР»? - Донбасс Реалии.

На оккупированном Донбассе даже в районных центрах небольшие зарплаты и проблемы с работой. Люди вынуждены уезжать. Как правило – в Россию. Но что происходит в небольших поселках на подконтрольной боевикам территории? Донбасс Реалии съездили в тыл...