Кому набрид Булгаков, є український Київ Ґео Шкурупія, а українська Одеса у «Майстрі корабля» Яновського - літературознавиця Цимбал.

Ярина Цимбал, літературознавиця, дослідниця української літератури 1920-х років, у спільному проєкті українського ПЕН та телеканалу Еспресо "Власні назви з Мирославою Барчук" розповіла про незалежний український кінематограф та шедеври українських письменників 20-х років XX століття

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".

Я вирішила поговорити про роман "Майстер корабля" Юрія Яновського, тому що цей роман про цілу епоху, про життя української богеми в Одесі на кінофабриці. Це дуже тяжкий текст, але страшенно популярний серед зумерів і міленіалів. Яка причина, що "Майстер корабля" зараз так обговорюється?

Мені це надзвичайно приємно, що про "Майстра корабля" говорять. Зазвичай у більшості розмов про цей роман згадують, що це про море, кіно, Одесу, любов. Але я повторю, що це насамперед роман про молодість. Там перша цитата з Гоголя і в автоперекладі, мені здається, і в перекладі з самого Яновського, що виходячи в дорогу, залишаючи, прощаючись із молодістю, не забувайте там важливі для себе речі. І цей роман написаний від імені 70-літнього Товариша Майстра Кіно, хоча самому Яновському на той момент 25 років, коли він це пише. Але він пише, ніби озираючись на свою молодість, і він справді на неї озирається, буквально на вчорашній день, а в книжці ніби це було 50 років тому, пів століття пройшло. І мені здається, що цей молодий драйв, який переживав сам Яновський у той час, зачіпає так молоду публіку та молодих читачів і читачок.

У 1928 році в Україні з'являється "Майстер корабля" Яновського, "Місто" Підмогильного, "Дівчина з ведмедиком" Домонтовича, як ви думаєте, з чого це народилося і чому стався такий сплеск саме форми роману?

Чинників було багато. Знаєте, це трохи нагадує нас сьогодні. Українська література останнім часом, точніше критика вимагала від літератури великого роману, так було й у 1920-х роках, бо закінчуються визвольні змагання, закінчується Українська революція, і література дає поезію, малі прозові форми. Той же Хвильовий у романі "Вальдшнепи", це 1927 рік, у нього теж тільки оповідання. Навіть, якщо були якісь окремі тексти, то не були аж такі майстерні й не привертали увагу. А оце бажання великого роману нарешті справдилося.

Але чому так зразу та одночасно? Можливо, ці молоді Яновський, Підмогильний, тобто вони одне покоління, зовсім молоді й це їхні перші романи. У Домонтовича це теж перший роман і надовго, останній. Тобто Петров (Домонтович) себе реалізовував передусім як науковець, все-таки й до літератури він звертався в різних формах, у нього є біографічні романи.

Але про Домонтовича слід сказати, що це ж містифікація, і він у вічі відмовлявся від авторства "Дівчини з ведмедиком". Тому це таке взагалі специфічне, окреме явище.

Але це ж не єдині романи. Наприклад, того року вийшов роман Бориса Тенети "Гармонія і свинушник", теж 1928 рік. Це перший роман прозаїка, вже не початківця. Але до романної форми вони якось всі одночасно дозріли, хоча всі були молоді, зуміли дати шедеври.

Ви кажете, у 25 років Яновський приїжджає в Одесу і стає редактором на кіностудії. Це зараз складно уявити, що якийсь зелений хлопець очолив кіностудію.

Було молоде кіно і його очолювали молоді люди.

Що таке на той час Одеська кінофабрика? І що це таке ВУФКУ?

ВУФКУ - це всеукраїнське фотокіноуправління, тобто установа, яка займалася всім, і кіно, і фотографією, не слід про це забувати.

ВУФКУ у спадщину отримало ще від царату, від царської влади, дві кіностудії – Ялтинську, яка менша, і Одеську.

А кіностудію у Києві будували з нуля, і це було великим досягненням. Нова кіностудія у Києві, куди ВУФКУ і перебирається, бо містилися в Харкові. У Києві виходить журнал "Кіно", який редагує Микола Бажан (український поет, письменник, сценарист, перекладач).

Є такий момент у 1920-х роках - це велика самостійність, окремішність від центральної влади та центральної культури.

Тобто там малесеньке вікно було у кілька років, так?

Але вони в нього вскочили й робили своє кіно, не залежали, випускали його в прокат. Вони самостійно вели перемовини, наприклад, із прокатними фірмами за кордоном. Це все цікаві історії, я можу відволікатися, тому зосередимося у нашому руслі. І своє кіно, і своя автура, і свої актори, і могли запрошувати акторів. Наприклад, Нату Вачнадзе (легендарна грузинська акторка) запрошували зніматися. Не було мовного бар'єра, бо фільми були не звукові, з інтер-титрами.

І взагалі був запал творити своє, насамперед було відчуття та умови його робити, це дуже заводило молоде кіно.

Були молоді люди, мені здається, що це якось логічно, бо не могли прийти в молоде кіно, в нове мистецтво для української культури старі люди з якимись уже своїми стереотипами, шаблонами й так далі. Тобто звичайно були старші режисери, які ще до 1917 року працювали в кінематографі, але молоде покоління їх поступово витісняло. І воно потужне, яке зрештою дало Довженка, що вже говорити, одного тільки Довженка вистачає.

Скільки років лишалося до того, коли Сталін стане "головним продюсером" країни й перекриє оцю свободу?

Це поступово відбувалося в кіно. Це момент, коли закривають ВУФКУ і перетворюють його на Українфільм. І тоді в Українфільму уже не було такої самостійної ролі в кіно, як це було у ВУФКУ. Це початок 1930-х, зрештою як і всі культурні процеси централізуються, створюються спілки, наприклад, спілка письменників, проводяться з'їзди художників, письменників - всі об'єднуються. Нагадаю, що 1932 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) про реорганізацію художніх організацій, об'єднання їх в єдину спілку.

Поговоримо про прототипи, бо "Майстер корабля", який ніби біографічний роман з дуже складною, але прекрасною структурою. Фактично кожен головний герой має свого прототипа. Почнімо з То-Ма-Кі - це Товариш Майстер Кіно, який і є сам Яновський.

Так, і про себе молодого він згадує як про редактора. Про То-Ма-Кі ми якось через перших 10 сторінок забуваємось, він для нас насамперед редактор, який приїхав працювати на кіностудію. Вже є знайомий йому режисер Сев, а у першій редакції роману його звати Сашко.

Яновський не хотів, щоб ми впізнавали цих прототипів, і у першій редакції навіть є про це окремий абзац, де він прямо каже: Я не хочу, щоб ви вгадували, хто за цим стоїть, тому я не називатиму імен.

Але одне він називає ім'я - Михайля Семенка (поет, представник Розстріляного відродження).

Це єдине справжнє ім'я. І я думала над цим, але відповіді у мене немає. Розмірковувала, чому він сам назвав Михайлєм, бо це ж всім очевидно, що Михайль - ватажок лівих поетів нашої країни.

Якому не вистачило трішки, щоб бути великим.

Там далі є, це якраз абзац, який зазнав купюр ще за життя Яновського. Він у третьому виданні роману, я вважаю, що це автоцензура, викинув пів абзацу про Семенка, а у першій редакції там взагалі цілих дві сторінки розмови з ним. "Не будь хохлом і сантименщиком", - каже йому Семенко.

Але ж саме Семенко привів Яновського і Довженка на Одеську кіностудію, правильно?

Він усіх привів кудись. Він привів Яновського і в літературу, послав по нього Бажана, так би мовити. Коли прочитав його перші вірші у київській газеті, звелів Бажану поцікавитись, хто це, і привести в їхню футуристську організацію. Він так само, коли з Києва поїхав спершу до Харкова у ВУФКУ працювати, то туди переманив усіх на світі. І Яновського з Бажаном, і Ґео Шкурупія, київського поета-футуриста, який потім повернувся у Київ, але теж кіно не оминув. Він написав сценарій двох фільмів, які були екранізовані, але обидва фільми, на жаль, втрачені. Ці фільми знімалися на Одеській кіностудії, у ті часи, коли там працював редактором Яновський, їхній світ був тісний. Вони із київського футуризму вправно перейшли в одеське кіно.

Є Довженко, а хто ще там є?

Балерина наступна. Це московська балерина, італійка за походженням. ЇЇ звали Іта Пензо, якій було 21 рік, коли знімали фільм. Вони збираються знімати стрічку "Сумка дипкур'єра", фільм Олександра Довженка, і там багато Іти крупним планом. Вона видається старшою у 21 рік, це дивовижно. І життя її склалося зовсім не так, як в романі. В романі вона залишається з матросом Богданом.

Фото: www.facebook.com/mezzaninekyiv

І для мене це, до речі, неочевидно. Я підозрюю інші речі.

Через те, що Яновський не хотів, щоб ми вгадували, і насправді це не автобіографічний роман, а це все-таки художня реальність, вигадана ним, де є якісь окремі елементи із реальності, яка його справді оточувала. І прототипи - теж тільки елементи, тому що навіть Будда реальний, ця фігурка Будди, ви будете вражені, де вона знайшлася, де її виявили в 1960-х роках, вона була в Києві. Я думаю, вона і зараз десь у Києві, і це мене дуже інтригує, знайти цю фігурку.

Матрос Богдан - його прототипом був режисер Григорій Чериковер або через скорочення Гричер. У нього справді абсолютно авантюрна біографія, всі оці розповіді про острови, ПАО - це все правда. І в його вдови у 1960-х роках виявили Будду. Ніякій балерині ніхто його не дарував, ні у якого То-Ма-Кі ця фігурка не опинилася, а опинилися у вдови матроса Богдана.

Але доля цієї Іти Пензо склалася дуже трагічно.

Так, у неї репресували чоловіка, потім вдруге репресували її саму. Навіть сиділа в таборах і, звичайно, що після таборів вона вже не поверталася до професії. Але її відшукав одеський журналіст, який почав розкручувати всі оці ниточки прототипів, Георгій Островський. А в кінці 1980-х він опублікував велику статтю, де розповів про зустрічі з нею і дуже багато чого виявилось правдою. Але багато чого, описаного в її образі, було не від неї. Це зовсім інші стосунки, зовсім інших людей. От, наприклад, у неї справді є фото, де вона в купальнику в Італії, куди їздила до своєї тітки, і це описане в романі. Таке фото існувало насправді.

Вона хоч руда?

Вона була старенька і сива на той момент, коли її побачили.

Знаю, що вона лише на початку 1980-х прочитала цей роман. Цікаво, як вона відреагувала.

Ні, не на початку 80-х прочитала. У неї була книжка з дарчим написом Яновського, тобто вона прочитала все-таки ще тоді. Але вона ж не зовсім володіла українською, їй було досить важко і цього не приховувала, що не все зрозуміла.

Ще одне питання про професора, який наполягає на тому, що корабель, який роблять для зйомок кіно, повинен бути дерев'яний, красивий. І у цього професора є теж прототип?

Професор - це Василь Григорович Кричевський, художник, архітектор, митець з великої літери, майстер з великої літери. Вони близько товаришували з Яновським і якраз, готуючи до друку цю книжку видавництва "Віват", я натрапила у Фонді Яновського на лист від "Кри-Гри-Ва", в картотеці його описано, як лист від невстановленої особи, але це Кричевський Григорович Василь. Із контексту листа там є про роман: "А чи ви вивели мене в романі?" І в них було ж таке жартівливе звертання - "агов, дядя", це він пише Яновському. У них величезна вікова різниця і видно, що Кричевський любить Яновського, може, як сина. І Яновський теж любить Кричевського. З листування, статті Яновського, в нього є нарис "Василь Кричевський".
Всі нариси Яновського про тих людей, які стали прототипами, я зібрала і додала в цю книжку видання "Віват".

І в архіві Яновського ще є блокнот, такий гарний, у червоній обкладинці. Ви так відгортаєте обкладинку, а далі гарнюсінький малюнок вітрильника, точніше вітрила, де написано "Юрій Яновський". А на звороті рукою Яновського написано: "Цей блокнот мені подарував Василь Григорович Кричевський в Одесі 27-го року". І надписав власною рукою.

А ось ця обкладинка до "Майстра корабля", це ж Кричевський зробив?

Так, це теж Кричевський. Навіть він дві обкладинки зробив, тому що перше і друге видання вийшли там, де вітрильники, в якому вгадується людське обличчя. А потім третє видання, де він зробив іншу обкладинку, там тільки шрифти й там є колір, червоний і синій. Він так цікаво розташував літери "Майстер корабля", теж оригінальна, авангардна обкладинка.

Чи можна трактувати корабель, що це молода Українська Республіка?

Можна. Цей рівень прочитання там теж закладений. Ви вже згадали про те, що роман складний, мені здається, що він складний з одного боку позірно, а з іншого боку і справді складний. Але складний у тому сенсі, що там закладено багато оцих рівнів прочитання. Ми можемо читати про море, кіно і любов, а можемо про набагато цікавіші, глибші якісь речі, які посутніші для самого автора прочитати.

Ми згадали, що "Місто" вийшло цього року, що вони майже однолітки, Підмогильний з Яновським, і це перші дебютні романи, які одразу такі видатні. Київський журнал "Глобус" проводив опитування про "Майстра корабля", запитували критиків, письменників, культурних діячів, серед них був і Підмогильний, який сказав, що прочитав цей роман одним нападом, із захватом, інтересом. Він, автор "Міста", вважає уже тоді, 1928 року, "Майстра корабля" видатним явищем української літератури.

І у 28-му році був ще у Києві літературний щомісячник "Життя революції" і Андрій Ніковський, діяч доби УНР, відома людина політики, так само літературознавець, протягом року у "Житті революції" містив дві статті. Одна - про Юрія Яновського, друга - про Валер'яна Підмогильного. Тобто він цього року виділив двох прозаїків і присвятив їм великі статті, хоча в них по одному роману було написано. Про Яновського зокрема він написав і передбачав йому велике майбутнє, яке було абсолютно зіжмакано внаслідок культурної політики радянської влади.

По суті "Майстер корабля" - така щілинка, вікно у світ, який нам не вдалося врятувати. З постановою у 1932 році літературний процес перетворився зі строкатого ярмарку на сірий колгосп, як пишете ви. Цей роман був останній спалах такого веселого, добродушного, яскравого чогось, а чи Яновський ще щось пробував зробити після цього, чи це вважалося націоналізмом?

Націоналізм до нього навіки був пришитий, може, не з "Майстра корабля", але з "Чотирьох шабель" напевно, бо зрештою це справді націоналістичний роман. "Вершники" - із довоєнних його романів, це найслабший текст, мабуть, через те, що мусив виконати безліч нормативів, якихось вимог, тому "Вершники" завжди були в програмі радянської школи. Я, до речі, теж "Вершники" вивчала в школі, нам не дано було "Майстра корабля".

А зараз вивчають діти "Майстра корабля"?

Наскільки я знаю, він є у більшості програм, це зараз програмний твір.

Як Яновському вдалося уникнути репресії? Як йому вдалося зберегти життя і зберегтися?

Це таке питання, на яке немає відповіді.

Я вважаю, що характер репресій серед української інтелігенції був випадковий та вибірковий, її знищували цілеспрямовано, але кожна окрема людина - це набір випадковостей.

Могли розстріляти Бажана, а могли розстріляти Яновського, а могли розстріляти Тичину, а міг вижити, не знаю, Підмогильний, міг би вижити не знаю хто. Тобто у цьому немає закономірностей.

Мало того, існує історія про Василя Мисика (український поет, перекладач), коли прийшли з ордером на Василя Минка (український прозаїк, журналіст), але помилилися і потрапили до квартири Мисика. А в них ще й схожі прізвища. І сам Минко, я бачила якийсь документальний фільм, де він розповідає, що, мовляв, Мисик за мене відсидів.

Так само є історія про поета Івана Маловічка і критика Олексія Полторацького, як мали заарештувати після покаяння якихось зборів у спілці. Маловічко прийшов додому і його незабаром заарештували ввечері, а Полторацький пішов пити з горя, цілу ніч десь бродив, а вранці прийшов і йому сказали, що до нього стукали. Полторацький зібрав валізку і місяць сидів, з дому не виходив, чекав, що по нього прийдуть. По нього вже не прийшли, але його вже завертували пізніше. Це була лотерея, в якій виграшу не було в принципі. Люди боялися за життя і не всі були сміливцями.

В той час, коли виходить "Майстер корабля", Ільф і Петров пишуть "Золоте теля", з'являється міф про Одесу, який втілюється у специфічному гуморі Остапа Бендера, й у "Майстрі корабля" теж багато іронії. Чи був шанс, щоб оцей міф української Одеси переміг міф російської Одеси?

Говорячи про 1920-ті, оце той втрачений шанс. Мені надзвичайно шкода все, що внаслідок політичних, історичних подій, ми в Одесі втратили українського, тому що українська стихія була дуже сильна, не тільки єврейська стихія. На околиці Одеси приходили зі степу, всі ці одеські базари, де торгували молочниці із довколишніх українських сіл. Там з'явилося ВУФКУ, і це не єдине таке вогнище української культури, як це описує професор в тих фрагментах, які не ввійшли до остаточної редакції роману.

Є великий вступ про те, як редактор, тобто Яновський, вперше на кінофабриці говорить із професором. І професором його питає: "Ви надовго? ", а редактор відповідає: "Скільки вийде". А той каже: "Оце добре, що ви приїхали. Будемо разом поширювати наш український сеттльмент". Сеттльмент - це осередок, тобто вони хочуть розпросторювати своє українське середовище.

Ми дуже мало знаємо про ту Одесу, от всі знають про Ільфа і Петрова, тому що вони виходили мільйонними тиражами. А щодо"Майстра корабля", то було три прижиттєвих видання, потім посмертні видання в складі п'ятитомника двічі в 1950-х, в кінці 1950-х і 1983 року, ще один раз в серії "Морська бібліотека" в Одесі. Тиражі я не згадаю. Тільки оця тоненька одеська книжечка в "Морській бібліотеці" - це все із перевидань "Майстер корабля".

Я ще нагадаю про спогади. Коли помирав письменник в Радянському Союзі, спілка опікувалася його творчою спадщиною, її перевидавали, наприклад, передавали в архів. І так само спілка опікувалася виданням збірки спогадів про письменника. Яновський помер 1954 року, а його дружина, вдова, акторка Тамара Жевченко померла через рік. Вона не могла жити без свого Юрія Івановича. І збірка спогадів вийшла 1985 року, через 30 років після смерті Яновського, тому що опікувалася нею не так спілка письменників, як друзі. Перекладачка Тетяна Стах була упорядницею, вона і Рильський, тобто ті, хто були живі, дбали, зокрема і Бажан, який прожив довге життя. Вони дбали про пам'ять письменника, а не спілка чи якісь радянські установи.

Повертаючись до Одеси, ВУФКУ не єдине, тобто Одеська кінофабрика - це не єдине вогнище української культури 1925 року. В Одесі створили український драматичний театр, який конкурував там із російським драматичним театром. Навіть було таке, що одночасно ставили якусь п'єсу і газетні рецензенти визнали, що українська постановка була цікавіша. Режисер Василь Василько, учень Леся Курбаса, тріумфував, що їм це вдалося, цей момент є в його спогадах.

Цей український театр він називався театр Жовтневої Революції. Спеціально з Києва перевезли трупу театру Гната Михайличенка і режисер Марко Терещенко був першим режисером Одеської держдрами, їхньою примадонною була Наталія Ужвій. Там в Одесі з нею познайомився редактор кінофабрики Михайль Семенко, покинув кінофабрику на Яновського, забрав Ужвій і поїхав у Харків, де вона стала примою театру "Березіль", а він почав видавати журнал "Нова генерація".

Ну, і мій улюблений момент про українського поета Саву Голованівського, який єврей родом, як і Яновський, із Кропивницького, точніше з Кропивниччини, тоді з Херсонської губернії. Одеса ж була центром для півдня України. І Голованівський поїхав навчатися в сільськогосподарський інститут до Одеси. Пописував вірші, якогось дня побачив оголошення про гастролі футуриста Володимира Маяковського. Він не знав, що таке футуризм, але вирішив піти, подивитися. А коли прийшов, то побачив величезний натовп, квитків немає.

Голованівський вирішив послати записку Маяковському, що тут теж є молодий поет-футурист, мовляв, хочу до вас на концерт. І Маяковський несподівано вийшов на поріг з чорного ходу і запитав: "Хто тут футурист?"

У Голованівського від несподіванки дар слова взагалі пропав, він щось стояв, пищав. Але Маяковський його відчув, так би мовити, простягнув йому руку і через весь натовп висмикнув. І Голованівський слухав Маяковського, тоді дізнався, що таке футуризм, які вірші пише Володимир Маяковський. Але Голованівський не став російським футуристом у переважно російськомовній Одесі. Після такого знайомства з Володимиром Маяковським, який безперечно впливав на уми молоді, особливо поетичної молоді, Голованівський вибрав стати українським поетом.

Українська культура могла перемагати й перемагала, навіть, в таких окремих історіях та випадках.

Голованівський написав про цю зустріч цілий вірш, дуже хороший, футуристський такий вірш, написаний досить пізно. Він став українським футуристом і поїхав до Михайля Семенка в Харків, бо той же кинув Одеську кінофабрику на Яновського. Голованівський поїхав до Харкова, став футуристом, писав футуристські вірші, а потім на старості їх виправляв і вбивав оцей дух футуризму. І ще й в критичних різних статтях писав про себе, що, мовляв, були помилки молодості, бавився футуризмом.

Є міфи двох міст, булгаковський міф, який в'ївся в Київ, і ми зараз пробуємо його якось побороти українським міфом, який є фактично органічний і правдивий. І є міф Одеси, російської, це міф Ільфа і Петрова, не тільки їх. Як ви думаєте, чи є шанс, якщо не змінити світогляд людей, то хоча б показати, що є інший, український міф цих міст, і Одеси, і Києва? Що для цього треба?

Передусім знати, тобто я знаю, я розповідаю, я роблю, скільки можу. Я видала Ґео Шкурупія роман "Жанна-батальйонерка" 1918 року і написала, що, от кому набрид Булгаков, є український Київ Ґео Шкурупія, читайте. Так само є українська Одеса, є "Майстер корабля", є "Над Чорним морем" Нечуя-Левицького, є "Світанок над морем" Юрія Смолича, теж в ньому дуже цікава Одеса.

Є дуже багато історій з 1920-х років. Наприклад, коли Майк Йогансен (український поет, прозаїк доби Розстріляного відродження) виступав на заводі й робітники спитали не в претензію, а з цікавістю: "Чому ви говорите українською мовою?". На що Йогансен, сам німець, відповів: "Ви ж мене розумієте?". "Ну, так", - сказали вони. "Чого тоді я повинен говорити російською мовою?"- відповів поет.