Навіщо європейцям пафос свободи

1974 рік став вирішальним моментом у післявоєнній історії Європи. Португальська Революція гвоздик п’ятдесят років тому принесла країні демократію і остаточно завершила епоху європейського колоніалізму. Повстання наприкінці квітня вивільнило справжнє буяння свободи в португальському суспільстві, надіславши потужний сигнал про те, що Західна Європа більше не місце для диктатур.

У липні того ж року в Греції повалили військову хунту, яка була при владі з часу перевороту 1967 року, і за кілька місяців там вдалося досягнути повернення до демократії. У 1976 році нарешті розпочався поступовий демонтаж диктатури в Іспанії, вільні вибори в червні 1977 року закріпили плавний перехід країни до демократії. Це стало можливим через добрих вісімнадцять місяців після смерті Франциско Франко, чия тиранія тримала Іспанію в лещатах гноблення й відсталості майже сорок років.

Рішення Португалії, Греції та Іспанії на користь демократії відчинило для них двері до Європейського співтовариства, яке згодом стало ЄС, а отже, і до стрімкого економічного зростання. Греція стала членом Союзу 1981 року, а Португалія та Іспанія долучилися 1986-го.

Флагманом у цьому розвитку подій була Португалія та її неймовірний прорив до свободи. Те, що почалося 25 квітня 1974 року як переворот молодих офіцерів Руху збройних сил, які насамперед хотіли покласти край кровопролитній війні в португальських колоніях в Африці, миттєво перетворилося на народне повстання, якому диктаторський режим, що перебував при владі майже пʼятдесят років, не зміг нічого протиставити.

Читайте також: Право як зброя автократа

Це спричинило негайне припинення колоніальної війни та швидкий розпад португальської — і останньої європейської — колоніальної імперії. Але до встановлення в Португалії стабільної ліберальної демократії, заснованої на верховенстві права, країні довелося пережити два роки небезпечної турбулентності. Сфокусовано, немов у лінзі, там ще раз відтворилися великі ідеологічні протистояння ХХ століття.

Спершу за масової підтримки держав радянського блоку, передусім НДР, значний вплив здобули португальські комуністи. Часами були підстави побоюватися, що їм вдасться перетворити Португалію на «народну республіку» за зразком радянських держав-сателітів у Східній Європі. Усередині Руху збройних сил, який тимчасово утримував державну владу, точилася запекла фракційна боротьба. Кульмінаціями стали спроба перевороту правоконсервативних офіцерів у березні 1975 року, з одного боку, і заколот, спровокований крайнім лівим крилом збройних сил у листопаді того ж року, з іншого.

Однак врешті гору взяли сили політичного центру, який прагнув демократії західного зразка. Вирішальну роль у цьому історичному успіху відіграли німецькі соціал-демократи, за ініціативи яких 1973 року в еміграції була заснована Португальська соціалістична партія (ПС), яку згодом очолив премʼєр-міністр Маріу Суаріш. У революції ПС виявилася найважливішою політичною опорою демократичних перетворень і ключовим фактором захисту від спроб екстремістів захопити владу.

Тим ганебнішим є те, що СДПН не надала порівнюваної підтримки дисидентським рухам у Східній Європі. «Політика розрядки» СДПН у 1970-х роках робила ставку передовсім на переговори й угоди з панівними комуністичними режимами. Опозиціонерів вважали переважно деструктивним чинником, який може загрожувати «порозумінню» між можновладцями.

Однак опосередковано падіння останніх західноєвропейських диктатур суттєво сприяло прискоренню кінця радянського деспотизму в Східній Європі. Комуністична пропаганда більше не могла з осудом покликатися на те, що західні демократії видавали себе за бастіони свободи проти радянського тоталітаризму, хоча співпрацювали з кривавими правими диктатурами й навіть приймали їх як союзників у НАТО. Адже тепер уся Західна Європа виступала за демократичні свободи, достаток і верховенство права. Привабливість, яку вона випромінювала на суспільства радянського блоку, що заклякли в тоталітарному полоні, була непереборною.

Однак через пів століття після Революції гвоздик демократичні досягнення, за які вона так натхненно боролася, під загрозою у всій Європі. За потужної підтримки агресивних авторитаризмів, як-от Росії та Китаю, праві й ліві антидемократи дедалі успішніше дискредитують і підривають цінності, на яких базуються ці досягнення.

Водночас вони підступно присвоюють собі дух європейських визвольних революцій, які, здавалося б, назавжди вигнали з континенту авторитарні форми правління. Натомість демократичний центр не зміг вберегти пафос свободи, який був основою не лише повстання 1989 року, але й антидиктаторських переворотів 1974–1977 років. Через оманливу впевненість, що відтепер ліберальний порядок безальтернативний, у європейських суспільствах зблякла колективна памʼять як про жахливі катастрофи, до яких призводили диктатури на континенті до кінця ХХ століття, так і про величезні зусилля, які знадобилися для їх остаточної ліквідації. Це робить багатьох європейців сприйнятливими до нової спокуси авторитаризму. Демократія в Європі виживе лише, якщо вдасться відродити пафос свободи 1974 і 1989 років.