«Щоб жінки й в Європі, і в Балтійських країнах усвідомили, що з ними також може статися» : у Польщі опублікували звіт про звірства росіян проти українок.

Із початку вторгнення Росії у 2014 році і по сьогодні тисячі українських жінок постраждали від сексуального насилля російських окупаційних військ. Звіт Центру документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна покликаний стати свідченням для світу жахливих віх з історії життя українок

Еспресо поговорило із координаторкою рапорту, журналісткою Монікою Андрушевською про важливість фіксування таких свідчень та їхнього значення для світової спільноти.

Команда, яка працювала над збором свідчень, розмовляла із жертвами російської агресії у Київській, Харківській, Донецькій, Сумській, Чернігівській, Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській та Запорізькій областях. Усіх жінок, які погодились свідчити, об’єднує одне: у певний період вони перебували на окупованих Росією територіях і стали жертвами різних форм насильства з боку російських військових у часовому проміжку із 2014 по 2022 рік.

Серед тих, хто працював із постраждалими сама координаторка Моніка Андрушевська, їхня колега з Ірпеня, а також Ірина Довгань, яка у 2014 році також пережила полон у Донецьку.

"Команда сформована так, щоб об'єднати досвід попередньої фази війни і зараз повномасштабної фази війни. Ми ці свідчення збираємо очно. Ми їздимо по деокупованих територіях і прифронтових містечках і там спілкуємося зі свідками", – пояснює Моніка.

Фото: Моніка Андрушевська/Facebook

Робота Центру у цілому полягає у зборі свідчень усіх злочинів, вчинених Росією на території України. Проте саме цей звіт, який стосується конкретно сексуального насильства росіян і був опублікований по двох роках повномасштабного вторгнення, покликаний привернути увагу європейських жінок до того, які жахіття відбуваються зовсім поряд із ними.

"Ми це зробили з метою активізувати європейських жінок, показати їм, що відбувається з жінками в місцях, куди приходить російська армія. Щоб жінки і в Європі, і в Балтійських країнах усвідомили, що з ними також може статися. І що насправді єдиним гарантом безпеки для європейських жінок на цей момент є Збройні сили України. Мені здається, що у цей момент, коли ситуація на фронті є трагічною, коли не вистачає західної зброї, це було правильним рішенням", – наголошує координаторка.

Варто також наголосити, що усі записи створені таким чином, аби зберегти повну анонімність тих, хто знайшов у собі силу говорити про надзвичайно болючі та трагічні моменти свого життя. Тому свідчення кожної із жінок позначені віком та літерою W, що є першою у слові witnes – з англійської "свідок".

Сам звіт починається зі спогадів жінок, які пережили окупацію ще у 2014 році, це підкреслює те, як довго Україна вже веде свою боротьбу, а українки страждають від звірств окупантів.

“Весна 2014 року поділила наше життя навпіл. Я була доброю господинею, коханою дружиною, щасливою мамою, ми жили мирно у своєму рідному місті… А потім прийшла Росія і зруйнувала це все… Позбавила житла, майна, роботи... Росія на захоплених територіях Донбасу жорстоко знищувала нескорену частину місцевого населення. Російські найманці арештовували і піддавали різним видам катувань патріотично налаштованих українських жінок. Росія не тільки завдала нам фізичних страждань, але й зламала наше щасливе життя! Кожна з нас вимушена була будувати життя з початку", – розповідає одна із жінок, чиє життя російське вторгнення перекроїло ще 10 років тому.

Фото: Сергій Захаров

Цей рапорт, окрім польської та української, звучить вже й англійською та німецькою мовою, і був також презентований у Берліні й Варшаві. Таким чином команда намагається охопити якомога більшу аудиторію, яка бачитиме й чутиме ті проблеми, які щоденно переслідують жінок в Україні. А охоплення свідчень від 2014 року також акцентує на тому, як довго вже це все триває.

"Дуже часто люди самі хочуть свідчити, самі хочуть розказувати про те, що робить з людьми російська армія. Тому що мають надію, що міжнародний розголос допоможе увесь цей терор зупинити, – ділиться Моніка Андрушевська, і додає. – Я хочу наголосити на тому, що насправді жінки, які дають нам свідчення, виказали велику відвагу. Розуміючи ризики, вони все одно діляться своїми історіями, бо хочуть, щоб світ про це знав".

Загалом звіт охоплює свідчення 60 жінок, що стали жертвами російської агресії. Він є дуже важливим у контексті документування злочинів росіян та може використовуватися як істориками, так і міжнародними правозахисними інституціями.

Команда Центру публікує усі свідчення у вигляді прямої мови, не змінюючи того, як говорять свідки. Тут зібрані спогади жінок різного віку, проте для читачів передбачений віковий ценз, 18+, адже те, що пройшли жертви росіян, це справжнє пекло: дні, коли невідомо, чи хтось не прийде по тебе, моменти, коли потрапити на очі до росіян означало із великою ймовірністю бути зґвалтованою та вбитою.

Фото: Сергій Захаров

Дехто з жінок, які дали свідчення Центру, звертають увагу на те, що представники російських окупаційних військ заздалегідь обирали їх або їхніх близьких як майбутніх жертв. Інші говорять про переслідування та катування волонтерів і їхніх сімей, погрози вбивством рідних та звірства, які пережили вони самі.

Прочитати рапорт Центру українською можна за посиланням. Він звучить голосами війни на понад 70 сторінках, а завершується післямовою Ірини Довгань та її наскрізними словами: "Ніхто так не покарає цих злочинців, як ми самі, як наша відвертість, як правда, яку ми розкажемо світу. Навіть, якщо ми не доживемо до цього покарання, – наші свідчення залишаться, і завдяки ним злочинці будуть покарані".

Варто також зауважити, що Інститут Пілецького у Польщі, на базі якого діє Центр документування російських злочинів в Україні імені Рафала Лемкіна, упродовж усіх років свого існування займався злочинами тоталітаризмів у Східній Європі, передовсім раніше йшлося про злочини проти поляків. Проте повномасштабне вторгнення Росії в Україну спонукало інститут не залишатися осторонь того, що чинять окупанти зараз.

"Сьогоднішні події в Україні є наслідком того, що російський тоталітаризм, тоталітаризм Раденського Союзу не був покараний. Того, що за свої злочини ніхто тоді не постав перед Нюрнберзьким судом", – переконана Моніка Андрушевська.