Опиратися Небуттю

Що таке мужність? Чи не та сама сміливість, яку протиставляють легкодухості? Очевидячки, неважко помітити, що протидія ворожому посяганню може свідчити про щось ще: мужність є визначальною рисою дієвця, що дає йому змогу врешті-решт стати суб’єктом, з яким уже годі буде рахуватися. Тобто мужність — це передовсім екзистенційна й онтологічна характеристика. Утім, як же направду поєднані мужність і Буття? На це запитання свого часу випало відповісти Паулеві Тілліху в «Мужності бути» (1952).

Щоправда, казати про мужність, оминувши проблему тривоги, шансів катма. Зрештою, ця тема залишається чи не найголовнішою у філософії екзистенції. Бо моторошність не раз унаджується в існування. В античному світі орієнтація на благо визначала те, хто і як має поводитися. Наприклад, на варті Платонової держави стояли стражі, бувши покликаними вдаватися зарівно до розважливості й сили. З огляду на це дух воїнства вміщено між інтелектом і чуттям. Цю властивість і порівнювали з благочестям.

Не дарма, згідно з Арістотелем, і біль, і смерть однаково належало зустрічати мужньо, щоб не ганьбитися. Такими були вимоги військової аристократії.

Та достатньо було історико-цивілізаційним реаліям змінитися, як аристократична чеснота занепала. Потому джерело мужності побачили в мудрості. Скажімо, стоїк, опинившись у ситуації буттєвої гризоти, у своєму вмінні протистояти бажанням і страхам, долі та смерті вже підпорядковувався Логосу. Тому міг спокійно піти із життя. І навіть коли в ранньому Середньовіччі рицарську відвагу розмістили в людському серці, пізніше Томі Аквінському все одно спало на думку, що вольові чинники звитяги мали слугувати даному Богом розумові. А либонь у новочасну добу Спіноза покаже, що забаганки й острахи хоч і долають інтелектуальною мужністю, та не попри гріх і вину, не для дотримання заповідей і вищого принципу, а заради співучасті в самоствердженні Буття. Нарешті на суто персональному самоствердженні волі до могутності, коли людині в ситуації «смерті Бога» вже немає на що спертися, наполягатиме Ніцше.

З огляду на це, чи не найбільшими викликами людського буття й доречно визнати тривоги Небуття. Інакше кажучи, в існуванні постійно доводиться долати якусь Ніщоту. Стверджуватися, утім, означає не просто бути, а виривати себе з Небуття. Саме для цього потрібна неабияка мужність. Тому тривожність і вважають індикатором загрози для Буття. Безсмертному тривога нінащо. Лише з усвідомленням своєї конечності людині доводиться зіштовхнутися з перспективою Небуття. До речі, ідеться не лише про смерть, адже це може бути всяка загроза повноцінному існуванню. Часто-густо, не знаючи звідки та на яку небезпеку чекати, джерело своєї загрози людина вбачає в невідомому Ніщо.

У людській екзистенції Тілліх виокремлює три типи тривожності, які становитимуть загрозу самоствердженню: на буттєвому (доля та смерть), духовному (порожнеча та безглуздість) і моральному (провина та приреченість) рівнях. Розпізнавши конечність існування, людина визнає свою недосконалість: у всьому, що вона робить, є дещиця Небуття. Тож і має вирішити, що прийняти, а що змінити. Власне смерть абсолютна й неуникна, тоді як загрози долі можуть бути відносними. Безглуздість — абсолютна перешкода для духовної повноти, проте порожнеча в існуванні таки може наповнюватися смислами. Ситуація вини виправляється моральними діями, а приреченість окреслює ґандж, якого не змінити.

То пощо людині дається та тривожність? Ясно, що не для того, щоб остаточно капітулювати перед Небуттям, а, навпаки, самостверджуватися в Бутті, скільки на це відведено часу: дізнаватися про свої межі й можливості заради намагання виборсатися з відчаю.

Видається на те, що людській природі взагалі-то властиво хвилюватися. Інша справа, що тривога може перерости в патологію. Нерідко вона спричиняється конфліктами між несвідомими прагненнями й репресивними настановами, між орієнтацією на реальний та уявний світи, між пожаданням власної величі й усвідомленням своєї нікчемності, між гонитвою за визнанням і виключенням себе зі спільноти тощо.

У кожному разі, важливо зрозуміти, що мужність ніяка не панацея. Бути мужнім не означає назавжди подолати тривогу. Вона ж бо неусувна. Мужність лише бере на себе виклики Небуття. Невротичні стани переважно мають одну мету — цілковито позбутися тривоги. Проте це неможливо. Ніщота у вигляді заперечення, відсутності, недосконалості й усього подібного є тією частиною Небуття, що в певний спосіб уже включена в Буття. Тому несамовито тікаючи від Небуття, людина заразом уникатиме й Буття.

Варто навчитися вибудувати стосунки з Ніщо, щоб зрозуміти його загрози. Тоді воно перетворюватиметься на ключ до Буття. А мужність даватиме змогу самостверджуватися реально, а не удавано.

Отже, усяка тривога має екзистенційний характер і є неусувною, засадничою. Тоді як мужність оприявнюється через уміння приймати цю тривогу. Бо нездатність цього зробити породжуватиме патології та замінники самоствердження. Ще раз: мужність передбачає опановування негативним заради позитивного. На додаток, бути собою та самостверджуватися не означає, що світ обертається лише довкола тебе. Індивідуальне самоствердження завжди є частиною спільного самоствердження, а останнє, зрештою, є частиною ствердження самого Буття.

Бути цілісним означає бути частиною, що долучена до чогось ще, тільки більшого. А ця цілісна єдність є постійним утвердженням і можливістю бути, де кожний докладатиме свої мужні зусилля, щоб досягнути бажаного рівня. Натомість орді мужність не властива. Її поганяють страхи, заганяючи в тотальне Небуття. Саме тому мужність бути собою завжди зринає всупереч Небуттю, хоч і не без нього. Вона оголює саму структуру Буття та його силу щось утвердити, не розчиняючись у безвісті.