Українська правда

«Українська правда» - новини про Україну

https://www.pravda.com.ua/

Історії однієї хвороби. Українські біженці в Німеччині, діагноз «туга за домом» , пігулки від війни – записки лікарки

"Я, Іра з Одеси, жила на Базарній разом із тарганами, літературними амбіціями та батьками, що вміють матюкатися їдишем…

Володарка медичного диплома і нарцисичного розладу, живу в Німеччині з 2018 року.

А 2019-го з мене раптом вилізла людина на ім'я Сара в прекрасному місті Каменц у Саксонській області", − розповідала про себе Ірина Фінгерова в одному з інтерв'ю.

Пів року вона працює сімейною лікаркою у Дрездені. За цей час прийняла кілька сотень біженців із України.

Кілька сотень із майже 8 мільйонів, які після 24 лютого 2022-го виїхали за кордон, шукаючи прихистку від бомб і ракет. 20% від населення країни.

"Я навчилася розуміти, хто з якого міста, за скаргами.

Якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти, швидше за все вона з Херсона.

Якщо пацієнтка за 60 уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху, швидше за все вона з Харкова.

Якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія), найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув", – пише Ірина.

У кожного своя історія і при цьому історія одна для всіх. Одне з кіл пекла війни.

В чисельнику формули життя кожного могло бути будь-що: плани, амбіції, втома, натхнення, бажання врятувати світ або сховатися від нього, щось змінити у своєму житті або навпаки – спинити мить.

Але в знаменнику опинилося спільне для всіх − 24.02.2022. І цей набір цифр надовго обнулив індивідуальне в чисельнику.

Вільний від медичної практики час Ірина Фінгерова присвячує волонтерству.

Ми хотіли поговорити з нею про типові проблеми українських біженців у Німеччині.

Про німецьку медицину, на яку так люблять скаржитися в соцмережах українці: довго чекати на прийом, бюрократія, нелагідні лікарі, не тішить.

Про волонтерський рух у Німеччині та про ініціативу Plattform Dresden e.V., яка разом із українською греко-католицькою парафією Святого Архистратига Михаїла в Дрездені допомагає тисячам біженців і збирає тонни гуманітарної допомоги для України.

Але зрештою розмова вийшла про інше.

Про ліки від безпритульності та про пошуки в собі дому, який не здатна привласнити війна.

Про щеплення від дорослого життя, яке можна отримати лише в дитинстві.

Про пам'ять поколінь, яка не обирає, що закарбовувати у спогадах і одного лютневого дня нагадує про себе.

Про запитання "що ти робив під час війни?", яке ставитимуть нащадки "поганих" і "хороших" росіян так само, як ставили його нащадки "поганих" і "хороших" німців після Другої світової.

Далі розповідь Ірини Фінгерової – німецької лікарки з Одеси, одеської письменниці з Дрездена, української волонтерки. Про українських біженців, ліки від безпритульності, міць пам'яті, страх смерті та силу любові.

Ірина Фінгерова: "У німецькій мові є слово "Heimweh". Буквально перекладається так: туга за домом. До болю. Ось він, готовий діагноз"

Фото: Віра Думке

Про пацієнтів із України, ліки від бездомності та синдром відкладеного життя

Пані О. розтягнула литковий м'яз і прийшла до мене, аби спитати, чи можна користуватися вольтареном на 38-му тижні вагітності.

– Дізналася, що вагітна, 22-го лютого, – сказала вона.

Їй трохи за 20-ть, приїхала з подругою, вся сім'я залишилася в Запоріжжі.

Я дивилась на неї, майже дитину, і думала: як це бути для когось домом, коли у тебе немає дому?

Коли немає своїх стін, своїх магнітиків на холодильнику, книжкової полиці, дивану з дірками від цигарок?

Коли немає поруч ані мами, ані чоловіка, хоч когось, хто міг би допомогти з дитиною?

Коли лікар, який приймає у тебе пологи, каже "pressen" замість "тужся", і ти у такому стані, що взагалі не розумієш, що тут коїться.

Коли щоразу, як бачиш контролера в трамваї, рипаєшся: раптом знову щось не так зробив, не там пробив, не те купив.

Коли щоразу, як відправляєш посилки додому з черговим бусиком, думаєш: може, сісти туди і поїхати?

На що спертися, якщо немає своїх стін?

Немає місць сили, нема спогадів про перший поцілунок на розі двох вулиць і концерт, де гоцала всю ніч на стадіоні.

Нема нічого, що підказало би: дивись, які різні часи у тебе були. Тобі було легко, безтурботно, весело. Це все колись було, а отже, буде знову.

Я часто бачу, що пацієнтки знайомляться в кімнаті очікування й обмінюються номерами.

Напевно, коли немає дому, шукаєш притулок у людях. Напевно, коли немає стін, шукаєш плече.

Але на людей також не можна виписати рецепт.

Біженці на вокзалі в очікуванні евакуаційного потяга

ФОТО: НАТАЛІЇ КРАВЧУК

Біля супермаркету навпроти мого дома живе безхатченко. Ми мало спілкувалися. Одного разу я дала йому пиріжок з м'ясом – він ввічливо мені повідомив, що вегетаріанець.

У нього себорейний дерматит, він часто чухає голову.

Хронічна венозна недостатність – багато європейців навіть взимку ходять у шортах, тож я бачила його ікри.

Хронічне недоїдання.

Він трохи укурений.

Але головний симптом його бездомності – розгубленість. У нього немає місця, де він міг би сісти і подумати, що робити зі своїм життям. Життя іде, він крокує слідом і сподівається: якщо йому дадуть пиріжок, той буде зі шпинатом.

Усі стають бездомними на свій лад.

Хтось змирився з тим, що війна – це надовго, а хтось живе, ніби на вокзалі, і чекає на свій потяг додому.

Пані І. прийшла на прийом через постійний головний біль.

Я збирала вегетативний анамнез: "Скарги на пітливість, підвищену стомлюваність, втрату ваги, проблеми зі сном?".

"Та я постійно втомлена. Як тут відпочинеш – живу, як наймичка. Німкеня мене прихистила, дуже хороша, дала нам із дітьми цілий поверх у своєму домі, усе тільки після ремонту, красиво… Але ж я там не господиня! Нічого свого в мене немає, тільки болячки. Спину так викручує, ніби мене ріжуть".

Виявилося, що пані І. купила дітям ліжко, а сама вже пів року спить на надувному матраці.

Не тому що в неї немає грошей, а тому що ліжко – це надовго і всерйоз. А вона тут не збирається залишатися.

Синдром відкладеного життя в дії. Я житиму добре, але потім, коли закінчиться війна.

Багато людей живуть, ніби на вокзалі, але є і такі – найчастіше ті, хто приїхав із "найгарячіших точок", – які розуміють, що цей день і є життя.

Вчительки, які влаштувалися працювати в німецькі школи і створили класи для українських дітей.

Жінка, яка організувала український хор ще до того, як переселилася з табору для біженців у соціальну квартиру.

Актриса, яка приїхала з-під Бучі з малою дитиною, трохи оговталася і вже за декілька місяців організувала свято на Івана Купала біля Ельби. А потім домовилась зі знайомою німкенею винайняти театр і зробити перформанс на вірші Жадана.

Сотні українців, які зібралися в дрезденському парку, щоб прибрати його і так віддячити містянам за доброту.

Дитячий садок для українських дітей, створений на голому ентузіазмі.

Український дім – культурний центр. Книжковий клуб. Кіноклуб. Майстер-класи з ліплення вареників. Зустрічі пенсіонерів. Шахи. Розмовний клуб. Презентації книжок.

Усе це було створено менше ніж за рік.

Мітинги щотижня. Маленька дівчинка, яка виходить із мамою на сцену щоразу, коли є така можливість, і співає "Ой, у лузі червона калина".

Усі ці люди створюють дім навколо себе.

Як равлики. З надтріснутою раковиною. Але тріщини на даху не заважають равлику рухатися.

Ці тріщини формують візерунок.

Нові лінії на вишиванці історичної пам'яті. Новий міф.

Дуже складно не втрачати свою ідентичність, коли поряд чуже середовище.

Складно інтегруватися, але не асимілюватися.

Складно водночас хотіти повернутися додому і бажати для своїх дітей усього найкращого. Або хоча б безпеки.

Складно іноді не розуміти, де ж тепер твій дім.

Складно, коли на чужині народилася дитина.

Помер батько.

Знайшовся чоловік.

Гарна робота.

Складно визначити де твій дім, коли сама з Донецька, син живе у Львові та пішов до тероборони, а брат загинув на фронті. Був російським солдатом.

Де тепер дім? З ким розділити дитячі спогади про абрикосові дерева й кострубаті халабуди?

З ким розділити пам'ять про батьків?

Як це одночасно горювати й соромитися свого горя?

А якщо все життя говорив російською, а тепер несила, але це мова матері, як кажуть у Німеччині, це Muttersprache, бо вже так сталося.

Як бути, коли соромно радіти життю, але поряд діти і вони хочуть морозива?

Як пробачити собі миті щастя під час війни?

Як робити найважливішу справу на світі – жити своє життя, але почуватися частиною громади?

Як не бути самотнім і розчавленим, коли усе, що ти любиш, усе, що тебе ідентифікувало – далеко?

Як зрозуміти, хто ти, якщо ти вирваний зі свого середовища?

Колись – лікар, інженер, бізнесмен. Тепер – людина, яка не може скласти мовний іспит.

Як зрозуміти, хто ти, якщо за сімейними застіллями завжди заповнювали незручні паузи цитатами з радянських фільмів?

Як зрозуміти, хто ти, якщо зруйнували дім, який ти будував, місто, в якому ти виріс. І все це робиться в ім'я країни, якої три десятиліття вже не існує, але в якій ти народився.

Як зрозуміти, хто ти?

Поступово. Перезбираючи себе по шматочках.

Годинами вишукуючи в Кауфланді сир, що годиться для вареників, танцюючи під кавери "Океану Ельзи" біля пам'ятника Мартіну Лютеру, зустрічаючись із земляками в трамваї або потязі.

Чи можливо втратити дім, коли ти знаєш, хто ти?

Про бабусю, пам'ять, колективну відповідальність і самооману

Це непрактично, але я телефоную бабусі на домашній, хоча вона має Вайбер.

Дзвоню заради слова "Одеса" на екрані телефону. Наче відчуваю, що можу доторкнутися.

А потім чую бабусин голос.

"Мені вже 93 роки, у мене на два пальці менше, ніж потрібно, і лисий Путлер розв'язав війну знову. Пора вмирати".

Бабуся, яка народилася за часів Голодомору, пережила Голокост, а зараз потерпає від російської агресії.

Бабуся, яка не може вийти надвір – я вже не кажу спуститися до льоху, – бо ледве ходить.

Вона хвилюється не через вибухи – "Та я все одно погано чую". Вона хвилюється, що нічого не зможе подарувати на Хануку правнучці.

Моїй доньці.

Бабуся просить мене передати їй монетку. Від бабусі Зінки. Така традиція – дарувати онукам солодощі та гроші.

Вона завжди дарувала мені 10 євро. Дивна сума. Величезна на той час. І витратити складно. Дітям не міняють гроші в обмінниках. Чому євро?

Бабуся отримує німецьку пенсію для колишніх в'язнів гетто.

"Криваві гроші", як вона каже.

Отримує "криваві" євро, щоб дарувати онукам на Хануку і відкладати на чорний день.

Якось я спитала, як вона ставиться до німецької допомоги. Вона сказала: "Це найменше, що вони можуть зробити".

Це правда.

Але вона отримувала ці гроші, мабуть, ще й тому, що зв'язок із травматичним минулим для неї важливий. Бо на цьому вона будувала свою ідентичність.

Єврейка, яка вижила, ув'язнена гетто, дівчинка-яка-росла-без-батька, вічно голодна, напрочуд працьовита – освоювала цілину, викладала французьку в сільській школі.

На хвороби часу нема, на дурні розмови також.

Вона живе, бо має жити.

Треба тільки перетерпіти день.

Я переїхала до Німеччини чотири роки тому. Я завжди казала, що "діти не повинні відповідати за гріхи батьків". Яка різниця, що там було "до"? Зараз у Німеччині живе зовсім інше покоління.

Я говорила це і милувалася своєю розважливістю і толерантністю.

Тоді я не вірила в колективну відповідальність, бо мені не так пекло, не так боліло. Бо в моєму підручнику з німецької було багато кольорових малюнків і завжди йшлося про мультикультуральний простір і екологію.

Але все змінилося.

24 лютого я жодної секунди не сумнівалася в колективній відповідальності тих, хто прийшов в Україну вбивати і ґвалтувати. Ані в 1941-му, ані в 2022-му.

Пам'ятаю, що я довго намагалася переконати батьків і бабусю подати документи на єврейську еміграцію і переїхати зі мною. Мене лякало, що вони зустрічатимуть старість в Україні.

Тоді я не розуміла, що якість життя у похилому віці – це не лише швидкість, з якою приїде швидка.

Якість життя – це свої люди і свої місця. З віком привласнювати собі чужий простір все складніше.

Зворушливе прощання між рідними на кордоні

фото: уніан

Бабуся сказала тоді: "Ноги моєї не буде на фашистській землі".

Сказала тоді і повторила зараз.

Коли росіяни бомбили Одесу.

Я дивилась на моїх німецьких колег, які їздили волонтерити до Африки, на хіпстерів у парку і транссексуалів у трамваї. Ну до чого тут третій Рейх? Ну що ти кажеш, бабусю, які фашисти? Вже три покоління минуло! Бабусина категоричність здавалася мені вузьколобістю.

Але одного раза я зрозуміла, що брешу собі.

Я працювала лікаркою у клініці для неврологічних пацієнтів. Був, до речі, лютий, але 2021-го.

Я сиділа за столом у маленькій кімнаті на горищі. Чергування видалося спокійним, і я могла почитати.

Читала книжку Жауме Кабре "Я сповідаюся". Книжку про те, як доктор Менгеле видаляв дітям колінні чашечки. Як інший лікар багато років по тому вимолював собі прощення. Як солдат СС вирвав скрипку з рук маленької дівчинки.

Заблимало синє світло.

Затрубив робочий телефон.

Я спустилася поверхом нижче.

Було холодно, мерехтіла лампа в коридорі, я ніяк не могла виринути з книги.

На мене чекав пацієнт, 98 років, переніс інсульт, геміпарез зліва.

Буйний. Вирвав венозний катетер і намагався вирвати сечовий.

Транквілізатор під язик.

Він не хотів відкривати рота.

Якось умовила.

Потрібно було фіксувати його до ліжка.

Я намагалася поставити внутрішньовенний катетер знову – йому потрібна була інфузія з рідиною. Не виходило. У нього вже всі руки були в синцях. Тонка шкіра, наче пергамент. Медбрат міцно тримав його руки.

Я відкрила його медичну картку.

Немов струмом шибануло.

1924 рік народження.

"Що він робив під час війни? – раптом подумала я. – Чи міг він уявити, що 80 років по тому його рятуватиме єврейка з України і сирійський медбрат".

Знайшла вену тільки на нозі. Він застогнав.

"Це боляче", – подумала я.

І не відчула нічого.

Приклеїла пластир.

Дала галоперидол.

Книжку змогла дочитати тільки за кілька місяців.

Потім закрила і поклала на полицю.

Можна довго собі брехати, милуватися своєю розважливістю і толерантністю, але пам'ять поколінь не зникає. Вона обов'язково нагадає про себе одним лютневим днем.

Бо пам'ять на те й пам'ять, щоб пам'ятати все.

І минуле, і теперішнє.

Про материнство, страх смерті й обладунки з любові та сталі

Найчастіше молоді жінки з України приходять до лікаря з безсонням або соматоформними розладами – коли симптоми хвороби є, а хвороби немає.

Вони хочуть перевірити усе, що можна. Про всяк випадок. Бо відчувають величезну відповідальність. У їхніх дітей тут більше нікого нема.

"Якщо помреш – ніхто і не помітить, тільки діти волати будуть, поки самі з голоду не помруть".

Так мені сказала близька подруга, яка приїхала в Німеччину в березні з дворічним сином.

І я згадала пані А., пацієнтку, яка прийшла до мене восени.

Пані А. зайшла до кабінету.

– Чим я можу допомогти?

Це запитання я ставлю щодня, відтоді як працюю лікаркою. Щонайменше 20 разів на день.

Ритуал, за допомогою якого сімейний лікар дає пацієнтові час на роздуми.

Я ніколи не запитую: "Яка причина вашого візиту?". Люди часто не знають, чому прийшли, але завжди знають, що хочуть отримати.

– Так, мені потрібна допомога, – нарешті каже пані А.. – Сьогодні в мене сталася панічна атака, просто під час заняття з німецької.

У пані А. проблеми зі щитовидкою і варикоз, і інсульт – щоправда, не в неї, а в мами. Але яка різниця, мама все одно на ній, і двоє дітей, і школу вони не можуть знайти, і рідний Харків обстрілюють щодня, і чоловік сидить у підвалі в Харкові.

Ми говоримо, я міряю пульс, тиск, об'єм щиколоток.

Пані А. спотикається на кожному слові, через це голос її скаче.

У неї занадто багато повітря – їй не вистачає легенів.

У неї занадто багато почуттів – їй не вистачає серця, щоб їх умістити.

Вона розмовляє так швидко, що в голові паморочиться.

– Коли зовсім накриває і я втрачаю зв'язок з реальністю, мені допомагає відмінювати німецькі дієслова, – раптом зізнається А. – Gehen, ging, gegangen...

– Що вас лякає? – перебиваю я.

Я знаю, що вона скаже, і чому прийшла саме сьогодні.

Учора всі новини писали про жінку, яка відвезла п'ятирічного сина до садочка, а потім в її машину влучив уламок ракети.

Жінка померла одразу. Батько дитини помер рік тому.

Дитина залишилася сиротою.

Мама просто відвела сина до садочку.

Він поцілував її, сказав: "Бувай, мамо", взув капці, погрався з другом, з'їв кашу.

Вихователька помила йому дупцю.

Після обіду давали компот.

Було декілька тривог, вони усі спустилися до льоху.

Потім пограли нагорі в пазли.

Звечоріло.

За всіма прийшли, а за ним – ні.

Неважливо, що ти за людина, які в тебе мрії, і хто на тебе чекає.

Раз – і нема тебе.

Пані А. прийшла до мене близько 11-ої години ранку.

До цього я прийняла ще трьох пацієнток з України. З тими самими симптомами, окрім хіба що любові до відмінювання німецьких дієслів.

Серцебиття, підвищення тиску, стукіт у скронях.

Страх смерті.

Нарешті пані А. відповідає на моє запитання.

– Та нічого мене не лякає. Просто... Ну що з ними буде, якщо я "того"?

Вона не змогла вимовити "помру".

Я знаю це почуття: відтоді як три роки тому народилася моя донька Сара, я боюся смерті.

Відтоді, як народилася Сара, я намагаюся наповнювати наш час разом магією.

Намагаюся генерувати її щасливі спогади. Я відчуваю себе проєктором, який транслює для неї картинку в майбутнє. Створити якнайбільше прекрасних моментів, які зафіксуються в її пам'яті.

Така собі вакцина від дорослого життя.

Лицарські обладунки з любові та сталі.

Що з нею буде, якщо я "того"?

Я теж не хочу вимовляти це слово вголос. Так само, як і пані А..

– Ми зробимо ЕКГ, візьмемо кров. Переконаємося, що немає проблем зі здоров'ям.

Я намагаюся повернути пані А. контроль над ситуацією. Їй так потрібно знати, що хоч щось іде за планом.

Їй потрібно знати, що вона точно не помре найближчим часом.

– Лікарю, може, щось для нервів?

Я виписую заспокійливе.

Їй байдуже, що пити. Їй потрібен ритуал.

– Напишіть ім'я та номер телефону контактної особи. З вами тут мама, хоча б її. Чи український номер чоловіка. Для школи, садочку, соціальних служб. На випадок, якщо з вами щось трапиться. Це дасть вам відчуття контролю.

– Гаразд, – вона видихає.

– А цукерку хочете?

Я маю цукерку зі смаком груші. Цукерка з дитинства. Дюшес.

Подарунок від пацієнтки з Луганської області. Не пам'ятаю її обличчя, але пам'ятаю її руки. Руки витягли з сумки цукерку, кинули мені в кишеню і раптом – обійняли.

Пані А. вперше посміхається.

– Так солодке люблю, – раптом тараторить вона, – як дитина.

Я вперше бачу саме її, а не її анамнез.

Вперше розглядаю її обличчя.

Білясті брови, сині очі, тонке перенісся, підібгані губи. Вона схожа на маленьку дівчинку, яку зачинили в дорослому тілі.

– Двоє дітей – це дуже важко і відповідально, – кажу я. – Це нормально, що ви втомилися. Це робота 24/7. Особливо одній, у чужій країні, без знання мови.

Пані А. плаче.

– Дякую, – каже вона, – мені краще.

Усім іноді потрібна цукерка. Усім іноді потрібно відчути себе дитиною.

Війна змушує дорослішати незалежно від того, готовий ти до цього чи ні.

Так швидко, що м'язи не встигають слідом за кістками, шкіра тріщить по швах, сповзає, зморщується.

Але нова шкіра обов'язково з'явиться.

І виявиться, що бути дорослим не так уже й погано. Головне, щоб там у далекому минулому був хтось, хто зробив тобі вакцину від дорослого життя, хто надягнув обладунки з любові та сталі.

Що буде, якщо я помру?

Не знаю, але моя донька знатиме, що гідна любові, а світ – це місце, якому можна довіряти.

Це багаж, який усюди можна брати з собою. Він нічого не важить.

І навіть якщо доведеться складати все своє життя у дві валізи та тікати, любов поміститься туди.

Головне – встигнути наситити дитину любов'ю. Лише б встигнути.

Про людяність, гера К., рух і зупинки

"Росія напала на Україну, Іро, це війна", – перше, що сказав мені чоловік, коли я прокинулася зранку 24-го лютого.

Я пішла на роботу, переодяглася, на автоматі зробила обхід пацієнтів, посміхнулася геру З., у якого виявили метастази в печінці, але він ще не знав про свій діагноз.

А в думках тільки одне: як.таке.взагалі.може.бути.

Я не знала, що робити далі, але знала, кому зателефоную, коли буде перерва. Я сховалася в туалеті, аби зателефонувати геру К., редактору "Саксонського медичного журналу".

Я подумала, що журнал, який читають усі лікарі Саксонії, – це рупор, який допоможе просити гроші, ліки, обладнання для України.

Рупор спрацював.

Тільки-но вийшов мій текст у журналі, зателефонувала жінка і сказала, що хоче передати 10000 євро для вінницького госпіталя.

Мені телефонували лікарі, що працювали приватно, і хотіли віддати старий УЗД-апарат. Секретарі головних лікарів, які вже спакували для нас 40 коробок з перев'язочним матеріалом. Пункти щеплень, що хотіли подарувати голки та бинти. Старі хірурги, які вже закрили практику, але у підвалі ще була шафа з інструментами.

Іноді ми ходили пити каву з гером К..

Коли він говорив про війну, про те, які смачні в Україні помідори, про Андруховича, книги якого читав, про свою українську колежанку з маленьким сином, у нього в очах стояли сльози.

"Треба щось робити", – казав він.

І ми робили.

Наша волонтерська організація розселила понад дві тисячі українців, відправила в Україну тонни гуманітарки. Ми зверталися до лікарень, просили про допомогу: дайте нам обладнання, дайте ліки, а краще гроші.

Я не знаю, звідки бралися сили. Мабуть, із внутрішнього протесту проти свого безсилля.

За цей рік я дізналася, наскільки ми усі крихкі і світ навколо крихкий. Ми майже нічого не контролюємо, але можемо впливати на своє відношення до відсутності контролю. До цього нас підготувала пандемія, і зараз цю трансформацію довершила війна.

Дізналась, що можна вивозити дуже довго, коли є надія.

Дізналася, які бувають класи бронежилетів, та де знайти турнікети.

Напередодні нового року, я запитала у друзів, як би вони одним словом описали 2022-й.

Отримала у відповідь: "пи***ець".

В унісон.

Не можу не погодитись.

Але я б обрала інше слово.

Для мене це був рік про людяність. Про те, як легко її втратити і як важливо зберегти.

Я зрозуміла, що неважливо, яким чином рухатися уперед – навшпиньки, навпочіпки, лежачи, виючи, зітхаючи, думаючи, що ніколи не дійдеш.

Це неважливо.

Важливо рухатися.

А коли нема сил рухатися – зупинитися, бо зупинка – це також частина маршруту.

Зупинитися та подивитися на себе і навколо.

Хто я? Чого боюсь? Що для мене справді важливо?

А потім рухатися далі.

Михайло Кригель, УП

What is behind the new creative trend?
Останні новини

У Німеччині закликали не продавати аеропорт «другу Путіна».

Депутати Бундестагу від блоку ХДС/ХСС вважають, що в умовах війни Росії проти України продаж німецького аеропорту "другу Путіна" Віктору Харитоніну завдасть шкоди зовнішній та економічній політиці ФРН.

Deutsche Welle

УГКЦ ПЕРЕХОДИТЬ НА НОВИЙ КАЛЕНДАР – коли і яким чином відбуватиметься реформа.

УГКЦ ПЕРЕХОДИТЬ НА НОВИЙ КАЛЕНДАР – коли і яким чином відбуватиметься реформа.

Українська Греко-Католицька Церква переходить на новий календар. Відповідне рішення ухвалили на 93-ій сесії Архиєрейського Синоду. Чільник Церкви Блаженніший Святослав пояснив, що усі нерухомі свята – тобто прив'язані до конкретних дат – відзначат...

Новий ПОВОРОТ з відставкою РЕЗНІКОВА / СКАНДАЛ набирає обертів?.

Новий ПОВОРОТ з відставкою РЕЗНІКОВА / СКАНДАЛ набирає обертів?.

Член комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки й оборони Федір Веніславський прокоментував чутки про відставку Олексія Резнікова. Веніславський зауважив, що передчасно говорити, що процедурні моменти вже розпочалися. Читайте до теми: Оперативно ...

️Де Росія готує МАСШТАБНИЙ наступ / Яку надпотужну зброю дадуть ЗСУ? / Нова партія дронів Ірану.

️Де Росія готує МАСШТАБНИЙ наступ / Яку надпотужну зброю дадуть ЗСУ? / Нова партія дронів Ірану.

В ефірі 24 каналу військовий експерт Павло Нарожний розповів про: - передачу нової партії іранських дронів для російських окупантів; - допомогу Україні у війні від західних партнерів; - навчання українських військових за кордоном. Читайте також до...

Зеленського викликали на дуель \ Оголосили винагороду за Леопард  \ Чергова маячня Лаврова.

Зеленського викликали на дуель \ Оголосили винагороду за Леопард \ Чергова маячня Лаврова.

У новому випуску нашої програми ви почуєте про таке: - нлава ПВК "Вагнер" Пригожин запропонував Зеленському дуель у небі; - на Росії починають розуміти, що скоро їх нації прийде кінець; - пропагандисти закликають завдавати удару по США. Цікаво: Оп...

Військовий провів емоційну екскурсію ІЗЮМОМ / Побачене ШОКУВАЛО.

Військовий провів емоційну екскурсію ІЗЮМОМ / Побачене ШОКУВАЛО.

Військовий провів екскурсію рідним містом Ізюмом, яке вдалось звільнити. Боєць ЗСУ розповів, як місто пережило окупацію та який вигляд має сьогодні. Цікаво прочитати на сайті: Оперативно про війну в Україні у нас в Telegram – #новости #войнавукраи...

Кадрові ротації, яких не сталося. Юлія Тищенко про можливе звільнення Резнікова

Кадрові ротації, яких не сталося. Юлія Тищенко про можливе звільнення Резнікова

Мільйонний збір на рації для ЗСУ. Долучайтесь! Задонатити можна тут: - Apple/Google Pay/картою: - На карту 5375411204592088 - PayPal@5.ua з приміткою "На рації" Або купити "гарячий" календар 5 каналу - тут: Для тих, хто за кордоном (англійською мо...