Ні «Мінськ», ні «нормандський формат». Леонід Кравчук розповів про те, як зупинити війну

ZIK 5

Як використати Будапештський меморандум для захисту України від агресивної політики Росії? Чому треба змінювати «мінські переговори» і «нормандський формат»?

Розмова Радіо Свобода із першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком.

Леонід Кравчук, перший президент незалежної України, у студії Радіо Свобода

– Україна досі не використала Будапештський меморандум для захисту своїх інтересів. Ніяк. Україна, навіть формуючи порядок денний Мінських домовленостей, «нормандського формату», не наполягла на тому, щоб у порядок денний перемов включити питання про Будапештський меморандум.

Тобто, питання суверенітету і територіальної цілісності, гарантоване Будапештським меморандумом, його навіть не включили у порядок денний, бо ніхто і не пропонував.

Ви питаєте, «чому»? Може тому, що влада заявляла, що їм треба всього два тижні, щоб завершити війну і що вони готові за місяць усе вирішити. Тому й не наполягали на тому, щоб у цьому форматі були присутні і США, а не тільки Європа.

У Женевських домовленостях були Сполучені Штати, а у цьому форматі вже їх немає. Путін обвів навколо пальця не тільки Україну, а і Європу.

Наша влада сказала, що вирішить усе сама, мовляв, «є мирний план Порошенка і ми його візьмемо за основу». А інша сторона взяла і пішла за своїм планом. Оце і є наша поверховість, наша нездатність заглянути навіть на два кроки вперед.

Тепер ми маємо Мінські угоди. Я не кажу, що вони нічого корисного для України не зробили. Зробили, але лише на той час, коли треба було якось зупинити Росію і виграти час для створення війська.

А зараз Мінські угоди – це глухий кут, який немає жодних перспектив. А українська влада й далі продовжує «наполягати» на них. При цьому кажуть, що без цих угод не буде санкцій, бо там їх обговорюють. Для чого брехати, вибачте на слові?

Санкції накладені на Росію не через події на Донбасі, санкції – за анексію Криму, а Мінські угоди створювали не «під Крим», а «під Донбас». Можна обдурювати частину народу, можна обдурювати його якийсь час, але не можна обдурювати весь народ і весь час.

– А що ж на вашу думку треба робити для ефективного захисту інтересів України в дипломатичний спосіб?

– Якщо політично, то треба було знайти форму об’єднання тих держав і України, які могли б виступати від імені якоїсь кількості держав і ухвалювати відповідні документи.

Ми маємо «нормандський формат». Але ви читали хоч один документ «нормандського формату»? Ні.

Вони там збираються, про щось говорять, а потім сперечаються про те, що хто казав чи не казав. Путін каже: «Я не так говорив», Порошенко каже: «Я не таке говорив», Меркель каже: «Я теж не таке говорила».

Що це таке? Якщо збирається «формат» глав держав, то результатом має бути підписання якогось спільного документа, а не збиратися для того, щоб поговорити, мовляв, тут обговорюємо, а в Мінську ухвалять.

А що ж той «Мінськ»?! «Мінський формат» або «мінська процедура» не відповідає національним критеріям або правовому полю України.

По-перше, документи, які у Мінську приймаються, не можуть бути ратифіковані Верховною Радою України, бо вони виходять за національно-правове поле.

По-друге: а хто ті документи підписує? При чому «ДНР», «ЛНР»? Від кого вони, що вони підписують? І від України, при всій повазі до Кучми, він же не посадова особа. І від Росії когось там прислали, бо Росія каже, що це «внутрішня українська справа», а вони там ні при чому, вони «благодетели».

Такий формат не може вирішити такого великого питання, замішаного на крові питання, яким є агресія Росії проти України.

Тому, щоб зупинити війну, перш за все треба підняти перемовини на відповідний рівень: зустрічаються глави держав, вони підписують документи, парламенти їх ратифікують – і це стає документом до виконання.

А учасниками цих переговорів обов’язково має бути Росія і Україна.

І хоча кажуть, що щось десь внесли в Організацію Об’єднаних Націй, це не той документ і формат, який відповідає міжнародним стандартам і відповідає національно-правовому полю України.

Поки ми не зрозуміємо, що у будь-який переговорний процес безпосередньо включати дві країни – Україну і Росію, нічого ми не вирішимо.

Росія 150 років воює і в неї одна філософія – тиск і сила. Логіка, дипломатія, виконання міжнародного права – це для неї неіснуючі речі, це фантастика. І це мусить зрозуміти Захід. Треба не тільки економічні санкції вводити, санкції треба розширити до такої межі, щоб Росія не змогла забезпечувати свою стратегічно-економічну і оборонну промисловість.

Цього поки немає. Частина політики багатьох західних країн зафарбована «зеленим кольором» – кольором долара або євро. «Північний потік» й інші ті «потоки», ви тільки їх проаналізуйте і побачите скільки тих проблем. У таких умовах важко сподіватися на великий успіх.

Але що це означає, це означає, що нам треба бути «дорослими» і усвідомити, що сподіватися треба тільки на себе.

Ставити на перше місце проблеми України не буде ні Макрон, ні Меркель. І не треба на них ображатися – вони обрані не нами. Ми багато самі не робимо багато того, що повинні були робити стосовно Росії. Ми не дозріли до високих стандартів політичних дій і політичного мислення. Тому шукати винуватих десь, перекладати на когось відповідальність – це найменш ефективний спосіб.

– Кого ви бачите реальними стратегічними союзниками України у протистоянні агресії Росії?

– Я бачу Німеччину, Велику Британію, бачу країни Балтики, які не спекулюють ні на чому, бачу Польщу саме у плані протидії агресії Росії (у Польщі є до нас претензії інші) і бачу США.

Це країни, які підуть на те, щоб не допустити втрати України як нації, народу, землі, як держави. Вони будуть нам допомагати. Я у це вірю.

Інша справа, що не треба весь час просити допомоги, а треба показати, що ми щось зробили, коли нам допомогли. Треба показати, що є сенс нам допомагати.

Нам допомогли, умовно, у боротьбі з корупцією, і ми реально почали її долати. А не так, що вони подивилися, а корупції стало ще більше.