Протиотрута від безсилля

Треба вдивлятися всередину. Тільки там, принаймні, найперше там, є джерело нашої ментальної сили

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

Якщо не вглядатися всередину себе, коли не розуміти, що кожна людина може бути собі як і найвірнішим другом, так і найлютішим ворогом, коли повестися на темні ігри власного обмеженого розуму, тоді не минути повільнішої чи швидшої деградації. Такі ж закони спрацьовують для всіх народів, які наділені різною історичною долею. Потурання гіршим ментальним рисам призводило до занепаду навіть могутні імперії.

Втім, за великим рахунком, імперії не мають ментальності - і цей данайський дарунок поволі роз'їдає їхні чавунні імперські серця. Імперії, одягнувши корону псевдовеличі і гордині, переобтяжені втомою, отже, потягом до смерті, завше лише наближували час свого занепаду від рук нових, молодокрових народів, які міцніли завдяки потужній, хоч і часто варварській вітальності та ідентичності.

Ще Тарас Шевченко писав, розпалюючи у «Кобзарі» нашу сентиментальну ідеалізацію минулого, зокрема історичного: «не вернуться гайдамаки, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани». Минуле легше ідеалізувати, ніж нудне чи важке «тут і зараз». У минулому можна не помічати ні крові, ні грубих помилок, ні захланності та історичного близькозору тих, які своїми іншими діями могли претендувати на фундамент нашої національної еліти. Що далі те минуле, то спокусливіше воно покривається серпанком такої зрозумілої і милої людському серцю історичної ідеалізації.

Анархічна інфантильність, примітивна, але злісна хитруватість, матеріальна захланність, часто добре схована під шаром суспільних чи релігійних переконань, відсутність відповідальності, дивовижна невимогливість до себе, але очікування чудасій від державних структур, які самі переважно не переобтяжені залізними правилими — лише початок переліку тих гірших рис, що поволі ставали для української ментальності украй шкідливими, а на несприятливих історичних відрізках часу — канцерогенними.

Боротьба між Україною і Малоросією (всередині України) не вщухала ніколи

Інша справа, що ми добре розуміємо, що взагалі трапилося певне диво, що наш народ вижив, створив свою культуру в украй несприятливих умовах.

Трішки про зраду. Коли гетьман Мазепа був переможеним після Полтавської битви, то частина його соратників мріяли про те, як його здати Петру, сподіваючись від царя помилування, а може, і винагороди. Таке траплялося в усі українські часи. Таких прикладів є тьма-тьменна.

До прикладу, командир УПА Кайдаш (Юрій Стефанчук) після полону і допитів у 1945 р. здав легендарного Дмитра Клячківського («Клима Савура»). Можна і, напевно, треба говорити і про жорстокість та підозріливість (кажуть, надмірну) самого Клима Савура і про те, що Юрій Стефанчук, якого все одно розстріляли через півроку, мусив пережити страшні фізичні муки і психічні тортури зради своїх. Йому довелося пізнавати мертве тіло свого колишнього бойового побратима під пильним поглядом Тимофія Строкача — відомого борця із «українським буржуазним націоналізмом» на західноукраїнських землях, пізнішого наркома внутрішніх справ УРСР…

Тому кожна історія набагато складніша, коли вдивлятися не лише назовні, але і всередину. Кожна історія зради має ще в собі занадто багато людського. І для нарощування внутрішньої сили нам пора вчитися розуміти, що є сотні кольорів і відтінків, а не лише чорно-білий.

Здається, прислів'я «всюди добре, де нас нема» українці завжди розуміли буквально, а не алегорично, не навпаки.

Селяни як літературні герої, як тло, зрадили ідеального позитивного героя повісті Івана Франка «Перехресні стежки», молодого адвоката Євгенія Рафаловича, який хотів присвятити їм життя. Реальні селяни за гречку на виборах зраджували і самого Івана Франка, що пізніше із болем запитуватиме у знаменитому «Мойсеї» свій, часто обмежений, хоч і по-інфантильному віроломний народ: «Невже задарма край твій весь политий кров′ю твоїх борців?»

Здається, українська література, особливо класична, була, даруйте сарказм, зовсім не розбещена любов’ю свого народу. Пізніше література «третього рисорджименто», як назвали її розквіт у 20-их роках ХХ століття, була, крім найбільш пластичних персон фізично винищеною.

Та й зараз, у країні, де живе близько 40 мільйонів людей, а ще пам’ятаймо про мільйони української діаспори у різних країнах світу, твори сучасних українських письменників, серед яких є чимало справді талановитих людей, читають, у кращому випадку, десятки тисяч. Народ не такий? Письменники погані? Якась коростяна література?

Ні, ні і ще раз ні. Це дико і моторошно дотепер регочуть із нас наші національні травми, що розквітали буйним світом другосортності, хуторянства, провінційності, що особливо добре вдалося насадити радянській метрополії. Це відхаркуються нам всі ті повзунці, гопаки і підмітання паркетних залів шароварами на московських сценах за радянського часу. А якщо копнути глибше, то ще дійдемо до січовиків, які плазували перед «наймогутнішою імператрицею» Катериною II. Інакше би, скажімо, в Одесі не було такого сталевого і водночас ніжного культу її пам’ятника.

Це квилить із нас страх смерті через голод, знущання із нас чи приниження нас як носіїв української мови. Звідти і наша, делікатно кажучи, неприязнь до «зацофаного» села, і невіра більшості філістерів у те, що своє, українське, особливо мистецтво і література, може бути не менш талановитим, ніж кращі взірці перевтомлених, як колишні імперії чи метрополії, літератур. Ми підсвідомо не залишаємо за рідною літературою права на великий талант. Все, що талановите — не українське! — механічно і дотепер відлунює всередині малоросійського філістера.

Недарма Василь Симоненко, тонко відчуваючи метафізичну присутність сервілістського переродження, писав:

Україно, тебе я терпіти не можу,

я тебе ненавиджу чуттями всіма,

коли ти примітивна й на лубок похожа,

коли думки на лобі у тебе нема.

Боротьба між Україною і Малоросією (всередині України) не вщухала ніколи. Зараз вона набирає своїх найвідчайдушніших форм — або умовні ми, або умовні вони, з їхніми важкими рабськими комплексами. В умовних нас тих комплексів теж, може, не менше, тільки умовні ми вже збудилися до волі розбудови держави, заснованої на фундаменті ідентичностей, серед яких найперша — це мова.

Не забуду, як 2018 року, після моєї презентації у Нью-Йорку для невеликої кількості читачів-українців, ми пішли в ірландський паб. Мої нью-йоркські приятелі казали, що там прекрасне пиво. Я його майже не п’ю, бо ніколи не був пиворізом. Але таки химерне враження справляв ірландський паб, навіть із якимось гламурними ошматками старовинних національних ірландських традицій, без ірландської мови. Здавалося, що цей популярний заклад населений не кельнерами ірландського походження, а якимось приспаними тінями, які, крадучись із кухлями пива якось обережно і сторожко, мовби підлога пабу була укрита льодом безпам’ятства, вже давно-предавно забули, за що голодували по 20−30 діб їхні прадіди, чому вони гинули за свою мову і свою незалежність, яка самим фактом свого існування додавала їм сили і слави.

Пошук сили — не у подальшому самокаліцтві, а у самолікуванні. У служінні (не плутати з однойменною політичною партією) громаді, у розвитку громадянського суспільства, у боротьбі з гординею і нерозумним індивідуалізмом кожного із нас, окремих сект чи групок, яких у середовищі українства вже розплодилося достобіса.

Всередині психічного життя українства йдуть різнобіжні, часто з протилежним зарядом процеси. Якщо ми знайдемо протиотруту супроти різних цінностей умовного українства і малоросійства всередині країни — ми переможемо. Без мови ідентичність сконає.

Треба вдивлятися всередину. Тільки там, принаймні, найперше там, є джерело нашої ментальної сили, що може трансформуватися із наших слабкостей, вивільнивши величезні запаси національної енергії по-своєму молодого народу і великі запаси волі до розбудови нової державності юного народу, який захищає свою свободу і по-своєму свободу Європи із зброєю у руках і який постав із історичного небуття, як Фенікс із попелища, після Голодомору.

Визрівання нашої ментальності (бажано у пришвидшеному темпі, зважаючи на шалений тиск історичних обставин) може бути справжнім початком (і вже почасти таким і є) виконання українським народом власної місії у контексті співжиття народів Землі. Нехай збудеться пророцтво Івана Франка із його поеми «Мойсей»:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольнім колі.

Карфаген нашого внутрішнього духовного хохляцтва повинен бути ущент зруйнованим.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Новини по темі

Тепер майбутнє залежить від вас

Уявлення про світ, в якому ми йдемо на чотири роки в коледж, а потім 30 років використовуємо отримані знання, більше не актуальне

3

Паралельна Батьківщина

Поруч з нами, можливо, навіть у сусідніх квартирах і на сусідніх вулицях, живуть ті, хто любить зовсім іншу країну і незалежну Україну батьківщиною не вважає

4 38

Приватні військові компанії в Україні: заборонити не можна дозволити.

За всієї необхідності правового регулювання у цій серйозній сфері, ініціатори нового законопроекту потрапили під шквал критики

2

Соросята і порохоботи

У країні з’явився новий мем, страшне тавро і черговий зручний термін для громадського осуду і висміювання. Що відбувається насправді?

1

Росія втрачає важелі впливу на Україну

Традиційно Росія була домінуючим торгівельним партнером у всьому, займаючи понад третину зовнішньої торгівлі України. Та 2019-й зафіксував значні зміни

2 2

Продовжуючи переглядати Новини України (UAZMI), ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом, і погоджуєтеся на використання файлів cookie