Момент істини для Зеленського

Через місяць-півтора в Парижі з великою помпою пройде саміт «Нормандської четвірки». З якими ж людьми опиниться в одному залі Єлисейського палацу молодий глава української держави?

Протягом двох минулих виборчих кампаній політтехнологи майбутніх переможців наполегливо навіювали громадянам України два меми. Перший: попередні 5 років у владі в країні була партія війни, а зараз ви повинні голосувати за гуманну партію миру, яка просто припинить стріляти. Другий: в Україні відбувається внутрішній конфлікт, який ми повинні розв’язати між собою. На Донбасі живуть наші громадяни, такі ж як ми, прості українці, потрібно протягнути їм руку, потрібно випросити у європейців $10−15 млрд на відновлення зруйнованих війною територій.

Цей дискурс — альфа і омега російської політичної пропаганди, ядро її інформаційної війни проти України. Війни, в якій на боці противника опинилися захоплені або Віктором Медведчуком, або Ігорем Коломойським провідні українські засоби масової інформації. Жертві агресії нав’язувався комплекс провини за опір агресору. Всю Україну цілеспрямовано перетворювали на «українських експертів», які вічно виправдовувалися на російських телеканалах, — пише Андрій Піонтковський для Радіо.Свобода.

Нова київська влада, прийнявши від затаврованої і переможеної нею «партії війни» відповідальність за країну і виконуючи свої передвиборчі обіцянки, дійсно спробувала просто перестати стріляти. «Але такі ж, як і ми» прості українці з іншого боку чомусь продовжують стріляти і вбивати. Припинення вогню, погоджене партією миру на зустрічі з «такими ж українцями» в Мінську, стало 70-м після 69 таких же спроб «партії війни» і закінчилося тим же, що і всі попередні. За півроку «боротьби за мир» тіньові і публічні вожді й ідеологи партії миру не тільки не запропонували суспільству будь-якої дорожньої карти руху до миру, але навіть не сформулювали своє визначення «миру», тобто мети цього руху.

Макрон і Путін, судячи з усього, активно готують сьогодні за спиною України угоду

Спробуємо заповнити таку термінологічну прогалину і розібратися в можливих трактуваннях поняття «мир». Війна СРСР проти Латвії, Литви, Естонії почалася в жовтні 1939 року з введенням на їхні території радянських військ, без опору і за вимушеної згоди влади цих країн. Тривала вона в різних формах 55 років і закінчилася в серпні 1994 року виведенням російських військ, через 3 роки після розпаду СРСР. Аналогічний абзац у майбутніх підручниках історії буде починатися словами «Війна Росії проти України почалася 20 лютого 2014 року» (дата, люб’язно вибита Міністерством оборони РФ на медальки «За підкорення Криму»), а закінчуватиметься так: «Тривала вона… років і закінчилася в 202… році виведенням російських військ і флоту з Криму через 3 дні після третього розпаду Російської імперії».

Обидва сценарії (історичний балтійський і футуристичний український) відповідають найбільш строгому і точному з позицій міжнародного права визначенню справедливого миру, що закінчує несправедливу агресивну війну. Таке визначення миру має бути присутнім як смислоутворювальна історична перспектива у свідомості кожного українського політика і громадянина. Але з об'єктивних причин воно не може бути реалізоване в поточному порядку денному.

В кінці лютого 2014 року Україна не мала не тільки боєздатної армії, а й інших функціональних державних інститутів. Люди, які приймали тоді рішення, перебували під тиском західних гарантів (!) територіальної цілісності України, що настійно рекомендували не чинити опору агресору (теж гаранту!!!). Володимир Путін не приховував тоді своїх планів «повернути» «Русскому миру» «споконвічну» Новоросію з 10−12 українських областей. Після шокової заминки Україна вибрала опір.

У підсумку склалася патова ситуація, що зберігається вже кілька років. В Україні з’явилася армія, здатна в разі подальшої російської агресії завдати військам противника втрат, неприйнятних для російського суспільства. Уже в 2014 році дані про поточні втрати були засекречені путінським режимом. Замість променистої Новоросії Кремлю довелося обмежитися недогризком створених ним східноукраїнських сепаратистських республік. Водночас звільнити в наступальній операції території, що перебувають під фактичним контролем військової наддержави, і встановити справедливий мир українська армія не зможе.

Мир, який київська партія миру, мабуть, дійсно збиралася принести своїм виборцям, — це малий локальний, що не відновлює справедливості, але дуже важливий і необхідний для втомленої від п’ятирічної війни країни мир, тобто припинення вогню і загибелі людей на лінії розведення сторін. Не сумніваюся, що Володимир Зеленський щиро вважав: для цього миру треба просто припинити стріляти. Сподіваюся, що український президент вже починає розуміти, що Путін, без участі якого жоден постріл не пролунає з того боку, не перестане стріляти, поки він, Зеленський, перед ним не капітулює.

На шостий рік війни пора зрозуміти цілі і стратегію противника. До останнього свого подиху у владі Путін буде невпинно домагатися розчленування і знищення незалежної України. Після провалу лобового плану створення Новоросії Кремль обрав більш витончений сценарій — вштовхування, нічого в ній не змінюючи, ракової пухлини «ДНР» і «ЛНР» у політичне тіло України. Путіну не потрібні якісь додаткові шматки української території, йому потрібна вся Україна, яка під оплески Заходу, який скасовує антикремлівські санкції, проковтне наживку «відновлення її територіальної цілісності». Путіну потрібна Україна, яка слухняно оголосить ОРДЛО легітимною своєю частиною при збереженні там всевладдя російських силовиків, при прямому політичному правлінні з Москви, за наявності сотень патріотів України, які поневіряються в підвалах тортур, яких навіть не вносять до списків для обміну. Навіть більше, Україна стане відкритим гуляй-полем без того територіального кордону, який сьогодні на ділянці розведення сторін захищають підрозділи національної армії.

Всі розмови про «таких же, як ми, українців» спрямовані на одне: прибрати ЗСУ із займаних ними позицій і відкрити «ихтамнетам» шлях вглиб країни. Про те, куди саме «ихтамнеты» будуть розповзатися, недавно повідав сам Путін, позначивши нову територію своїм указом, згідно з яким російські паспорти будуть роздавати передусім не тільки жителям ОРДЛО, а й на всій території Донецької та Луганської областей, станом на 14 квітня 2014 року. Це свідчить про задуми взяття Маріуполя і розширення ОРДЛО як мінімум до колишніх кордонів Донецької та Луганської областей, а далі вже як вийде.

Саме цьому плану «відновлення територіальної цілісності» чинила опір українська «партія війни». У 2015−2016 році керівники Франції і Німеччини неодноразово приїжджали до Києва і вимагали змінити конституцію в напрямку так званої федералізації, але владі України вдалося тоді відстояти свою позицію, вказуючи на невиконання Росією взятих нею на себе зобов’язань за Мінськими угодами — виведення «ихтамнетов» і військової техніки та повернення Україні контролю над її державним кордоном. Десятки перемир'їв були зірвані Москвою саме тому, що постійна загибель людей на лінії розмежування була потрібна російській владі як засіб психологічного тиску на Україну з метою змусити її «возз'єднатися» з ОРДЛО.

Основний російський пропагандистський інструмент демонізації України — загибель людей під час перестрілок уздовж лінії припинення вогню. До того ж звинувачують у цьому завжди виключно українську сторону. Але відомо з досвіду трагедій минулих років, відомо з самої природи кремлівської влади, що обстріли не раз влаштовували самі «ихтамнеты» для демонстрації жертв перед оперативно привезеними телевізійними камерами. Так, можливо, заради того локального миру, якого так жадає українське суспільство, заради збереження життя військовослужбовців і мирних жителів дійсно варто «поцілувати лиходієві ручку» і підписати історичний документ про «відновлення територіальної цілісності України»?

Але, по-перше, лиходій, який уже лизнув української крові, ніколи не зупиниться, якщо йому не чинити опору. Так, припиняться постріли на лінії розмежування сторін. Однак після «братнього возз'єднання» зникне за непотрібністю сама розділова лінія і постріли «доведених до відчаю шахтарів і трактористів» можуть прозвучати в Маріуполі, Харкові, Одесі. А по-друге, є набагато кращий спосіб домогтися локального миру.

Практична цінність цих угод полягала в їхніх перших пунктах: припинення вогню, розведення сторін, звільнення затриманих осіб. Всі інші положення — це ненаукова фантастика. Ніколи Путін не віддасть Україні контроль над її державним кордоном, ніколи не виведе з її території своїх «зелених чоловічків». А для України так зване братське возз'єднання з ОРДЛО на путінських умовах дорівнює національному самогубству. Припинення вогню так і не досягнуто досі саме тому, що російська сторона в ньому не зацікавлена. Для дійсного виконання основного положення Мінських угод необхідна глибока демілітаризована зона з введенням у неї міжнародних миротворців. Тільки так можна припинити російські провокації і позбавити Кремль можливості періодично зривати припинення вогню і звинувачувати в цьому Україну.

Так, це заморожування конфлікту. Але те, що зараз намагаються нав’язати Україні, набагато гірше. Це розповзання конфлікту на територію всієї України. Росія пручатиметься такому сценарію і у відповідь на відмову від «братнього возз'єднання» почне погрожувати анексією захопленої території. Але, по-перше, позиція Кремля виявиться політично вразливою, тому що гарантоване припинення вогню буде підтримано в Україні всіма, зокрема населенням окупованих територій. А по-друге, не важливо, як саме Росія буде називати свою фактичну окупацію Донбасу, окупація все одно залишиться незаконною і припиниться після падіння путінського режиму.

Якщо ще залишилась якась політична воля у лідерів Франції та Німеччини, то нехай вони використовують її на втілення програми-мінімум реального розведення сторін. Становище, однак, ускладнюється тим, що в останні кілька місяців буквально на наших очах відбувається обвал зовнішньополітичних позицій української держави: повернення Росії в ПАРЄ, з якої її вигнали за анексію Криму; демонстративне запрошення Еммануелем Макроном Путіна в Брегансон напередодні саміту G7; спроба президента США Дональда Трампа заморозити військову допомогу Україні і його енергійна кампанія з повернення Путіна в G8.

Макрон і Путін, судячи з усього, активно готують сьогодні за спиною України угоду, яку спробують нав’язати Києву на найближчій зустрічі в рамках «Нормандської четвірки». Яка іронія історії! У 1938 році в Мюнхені західні союзники Чехословаччини змусили її віддати Судетську область, щоб утихомирити агресора. А через півроку Гітлер захопив всю країну. Через 81 рік в Парижі західні союзники збираються змусити Україну «прийняти назад» території, що перебувають під контролем сепаратистів і Кремля, створити агресору плацдарм для підкорення всієї країни. А через півроку Путін може…
Що ж сталося? У всіх цих вкрай негативних для України і таких, що ніби наскочили зненацька, явищ має бути якась одна загальна причина. А сталося якраз те, про що я попереджав кілька місяців тому: «Постійне повторення колективним Зеленським кремлівської шпаргалки про таку собі „партію війни“, яка правила в Україні попередні 5 років, є зрадою України, яка бореться з агресором, зрадою, націленою на підрив системи її міжнародних союзів, у найтяжчих умовах створеної українською дипломатією. Я перебуваю в Вашингтоні і не з чуток знаю, яких зусиль друзям України на Заході коштує кожен крок, спрямований на її підтримку, які впливові сили тільки й чекають будь-якої підстави і приводу, щоб „здати“ Україну агресору заради якихось фінансових або геополітичних угод з кремлівським диктатором. І вже, в будь-якому разі, Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво. Захід з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій за перших ознак капітуляції української влади».

Сьогоднішній зовнішньополітичний кураж Путіна, натхненного ослабленням західної підтримки України, породжений самими українцями. Путін програвав гібридну війну в Україні, і західні санкції завдавали його режиму серйозної шкоди. Але синхронна кампанія кремлівських і провідних українських телеканалів проти придуманої ними «партії війни» піднесла йому воістину царський подарунок. Викриваючи попередню владу як «партію війни», капітулянти представили світовій спільноті саму українську державу в ролі «партії війни» і тим самим зняли з Кремля відповідальність за агресію.

Підтримка України з боку Заходу до останнього часу забезпечувалася завдяки принциповості і самовідданості таких друзів цієї країни, як Курт Волкер, Даля Грібаускайте, Дональд Туск. Але якою ж трагічною помилкою українців було подарувати своєму смертельному ворогу величезний зовнішньополітичний успіх якраз у той момент, коли господар Кремля його відчайдушно потребував — на порозі наростання масштабної внутрішньополітичної кризи в Росії! Помилку цю свідомо нав’язав суспільству «колективний Зеленський». Боротися з важкими для України наслідками (або змиритися з ними) належить фізичному Зеленському. Дуже скоро і на очах усього світу.

Через місяць-півтора в Парижі з великою помпою пройде саміт «Нормандської четвірки». З якими ж людьми опиниться в одному залі Єлисейського палацу молодий глава української держави? Це президент Франції, який захоплено грається в улюблену гру всіх французьких королів — Grandeur de France («Велич Франції»). Неодмінним атрибутом такої гри протягом усього XX століття були «особливі відносини» з Москвою. Це стомлена Ангела Меркель, не здатна більше протистояти німецькому бізнесу і своїм соціал-демократичним партнерам по коаліції, які вимагають verstehen Putin (зрозуміти Путіна). Для очищення совісті їй, так само як і французькому колезі, обов’язково треба отримати від України довідку про гарну поведінку Путіна. Переговори в такій компанії і стануть для президента України моментом істини, яка не читки вимагає з актора, а повної загибелі всерйоз.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ

Новини по темі

Найважливіша ніч у моєму житті

Наблизилась шоста річниця тих страшних та мужніх днів лютого 2014 року

1

Примус до капітуляції. Навіщо Путіну загострення на Донбасі

Російський президент бажає показово поставити Україну на коліна до 9 травня

Росія пішла на загострення. Три кроки для України

Зранку поновилися бої на фронті

1

Наш гіперлуп вперед летить, до кінцевої зупинки

Ну що, схоже, свято ОВДП закінчується

1

У ПЦУ — річниця. Що це означає для України та Росії

Д0 2014-го питання приналежності до якоїсь церкви для українців не стояло, та віднедавна це ще одна лінія фронту

1

Продовжуючи переглядати Новини України (UAZMI), ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом, і погоджуєтеся на використання файлів cookie