Життя одне і не варто думати, що з вами такого ніколи не трапиться

ТСН
Життя одне і не варто думати, що з вами такого ніколи не трапиться

Оксана розповідає, що завжди відчувала і перевіряла долю на міцність, і думає, що саме через цю безтурботність і опинилася на візку.

У непоказному дев'ятиповерховому будинку на київській Борщагівці живе фотомодель Оксана Кононець. Вона незвичайна дівчина, у неї є своя особливість і неймовірна сила волі. У Оксани травма шийного відділу хребта. П'ять років тому, в серпні 2012 року, за дев'ять днів до свого дня народження, з нею стався нещасний випадок. Під час відпочинку вдома з друзями дівчина випала з балкона п'ятого поверху і тепер пересувається на інвалідному візку. Але вона не піддалася депресії. За цей час вона отримала другу освіту, опанувала нову професію і привезла до України звання "Міс індивідуальність" з конкурсу “Miss Weelchair Worlď" (Міс світу на інвалідних візках), де боролася з 24 учасницями з 15 країн.

У спальному районі Києва Оксана живе зі своєю сім'єю. В її кімнаті відразу впадають в очі професійні знімки і корона. Біля вікна сидить струнка дівчина модельної зовнішності, з легким макіяжем і укладеним волоссям. Незважаючи на те, що руки в Оксани працюють частково, макіяж собі вона робить сама. Раніше вона була візажистом, а після травми знайшла в собі сили і стала фотомоделлю. Тепер її знімки публікують у відомих журналах, вона знімається для реклами нижньої білизни, їздить на конкурси краси і розповідає іншим людям з інвалідністю, як не занепадати духом і рухатися вперед.

В інтерв'ю ТСН.uа Оксана розповіла про своє відновлення після травми та про те, як подолати себе і жити далі. Вона запевняє, що візок – це не вирок.

Як ви потрапили до Варшави на конкурс?

- Десь за тиждень до закінчення подачі заявок я побачила у знайомої пост у Фейсбуці: "Дівчатка, хто хоче, подавайте анкету, ось є такий світовий конкурс краси". А я дуже давно про таке мріяла, ще після того, як перемогла на Всеукраїнському конкурсі краси, шукала інформацію, але нічого не знаходила. І буквально наступного ранку мені пише один з організаторів, що ось є такий конкурс і чи  не хотіла б я там взяти участь, говорить: "Ми хотіли б вас там бачити". Ось так я туди потрапила.

Оксана Кононец_4
Оксана Кононець

Дівчатка всі там були дуже гідні, і зовні, і за соціальними критеріями. Організація була на вищому рівні, незважаючи на те, що конкурс проводився вперше і в організаційного комітету ще не було досвіду, але вони впоралися і встановили досить високу планку для проведення майбутніх конкурсів. Варшава – доступне і зручне місто для людей на візках. Ми жили в Radisson Blu, він вважається одним з найкращих готелів у Варшаві. Я вперше в такому готелі була. Сніданок all inclusive (все включено – ред). Дуже класно. Зранку ми заходимо, а там стільки всього, різної їжі. Ми взяли в перший день всього потрохи, все спробувати. А потім ми вже знали, що нам сподобалося, а що ні. Нам була організована екскурсія містом, ми посадили невеликий сквер, який символізує дружбу і вірність. Найбільш запам'яталися останні дні, тому що це була хореографічна підготовка танцю. Якщо чесно, я очікувала гіршого після Всеукраїнського конкурсу краси, де у нас було три танці – енергійних і довгих. Дуже багато рухів було, тому доводилося багато тренуватися, щоб все запам'ятати. Ось у Варшаві легше було. Але для мене взагалі все це дуже важко було, бо ще коли на минулий конкурс їздила, у мене було два пролежні. І після Всеукраїнського конкурсу краси мені довелося робити операцію на куприку. Я постійно сиділа, і не було можливості стільки, скільки потрібно лежати, і у мене відкрився такий пролежень, що у мене була видна частина кістки куприка. І тут моя проблема створювала мені незручності.

Ми на тренування завжди брали три водолазки, одягали одну, а дві з собою. І ось я їх там змінювала протягом тренування, тому що вони ставали повністю мокрими, а від цього я дуже сильно замерзала. Я ще часто ходжу з вітродувчиком. На конкурсі у Варшаві була учасниця від Чилі – Паула, що має таку ж травму як і я. Так він теж постійно з нею був. Так ось вона сиділа в маєчці, але постійно з вітродувчиком. Ну, я завжди тепло одягаюся. Навіть там була в кофтах, в хомуті. Я завжди закутуюся, тому що, з такою травмою, як у мене порушується терморегуляція організму і мерзне в основному шия, вуха і за вухами. Ось я навіть зараз у спеціальних навушниках сиджу, вони теплі, і їх за волоссям не видно.

ВідеоУ Польщі обрали першу володарку титулу Міс Світу на візку

У перший день самопрезентації та відкриття конкурсу я була у сукні, розшитій національною вишивкою, від Юрія Стерната. Мені дуже хотілося, щоб український прапор і його кольори були присутні в моєму образі щодня, але у мене слабкі руки, і я б не змогла утримати прапорці. Тому придумали стилізований прапор з українських кольорів – волошок та чорнобривців – і закріпили його на колесах візка. Я не раз ловила захоплені погляди з боку і бачила, що люди фотографують його. Національне вбрання для сцени надала дизайнер Оксана Полонець, яка одягала Марину Порошенко на День Незалежності. Вінок і колосся – дизайнер Потлова Катерина. Її вінки мені приносять удачу вже вдруге. Мою вечірню сукню ми шили на замовлення. Я звернулася в ательє, тому що у мене є свої нюанси і потрібно, щоб шия була закрита і були довгі рукави. Звичайно ж, хотілося б, щоб вона була ще і яскравою, і красивою зі сцени. Коли з кравчинею ми поїхали вибирати тканину, я побачила одразу одну і закохалася в неї. Ну і підкладка сукні була зроблена зі спеціального теплого матеріалу, як хутряного, щоб не мерзнути там. В останній вечір на вечірку я одягла яскраво-рожеву сукню-вишиванку від дизайнера Юлії Магдич.

Під час підготовки до конкурсу у мене не було офіційної підтримки як організаційної, так і фінансової. Будь-яку допомогу шукали самі. Фінансово дуже допомогла мережа гіпермаркетів "Епіцентр", а міжнародний благодійний фонд "Справедливість" підтримав мене в придбанні подарунків учасницям. Вони зв'язалися з дизайнером Оксаною Вдовиченко і вона мені зробила українську ляльку-мотанку. Видавництво "Самміт-книга" надало брошурки про Київ.

Ви їздили з мамою вдвох?

- Удвох, так. Переліт ми оплачували самі, але слава Богу, що ми знайшли спонсорів, які погодилися сплатити нам і дорогу, і сукню. Але проживання все оплачував фонд, який і організовував конкурс. Ось можна було взяти тільки одного супроводжувальника. У сестри якраз тоді була запланована відпустка, тато працював, а перед цим у відпустку йшов і у нього не виходило поїхати. Ну ми з мамою і так завжди справляємося. Ми їздили на 11 днів. Але погуляти сильно не вдалося. У перший день ми саджали дерева, а потім поїхали на екскурсію містом, але переліт, напевно, дав про себе знати і в мене сильно нирки розболілися і живіт, і, на жаль, я поїхала до готелю.

Як вам перший ваш політ?

- Перед цим мама всю ніч збирала валізи. Ми добу не спали, я так перенервувала. Як перенесу переліт, як все там піде? І ось, напевно, через цю втому трохи страшнувато було, але тільки перший час. Ось як вперше злетіли, то я за маму вчепилася і аж гримнула: "Ой, мамо, як страшно". Особливо, коли він розвертався, а у нас місця були біля крила. Просто зліва від мене був ілюмінатор. А коли я отримала травму, я випала на лівий бік, і навіть зараз лівого боку дуже боюся. Коли, наприклад, на вулиці гуляю і проходжу біля бровки, то відчуваю, що мені страшно, навіть незважаючи на маленьку висоту. У мене страх не те щоб висоти, а страх впасти.

Оксана Кононец_5
Оксана Кононець

Розкажіть про той день.

- Це було вже 5 років тому, ось уже шостий пішов. Просто нещасний випадок стався. Я не особливо люблю про це говорити. Але, що є, то є. Ми з друзями відпочивали, і просто стався нещасний випадок.

Ви зараз спілкуєтеся з кимось із тих людей, з ким тоді відпочивали?

- З минулого життя? Так, звичайно. Я не скажу, що всі пішли, деякі друзі залишилися.

Близькі подружки є, так, звичайно, зараз ми спілкуємося набагато рідше. У них зараз сім'ї і діти з'явилися. Але ми все одно зідзвонюємося і списуємося. У мене ось є одна з близьких подруг, яка живе на ДВРЗ (житловий масив у Києві - ред.) взагалі, у неї маленька дитина і робота з ранку до ночі, ми звичайно зідзвонюємося і списуємося, але два роки не бачилися вже.

Навіть ось у мене. То я втечу туди, сюди. Постійно чимось займаюся. Хочеться інколи просто відпочити. То реабілітація, то ще щось. Ось навіть з подругою з сусіднього під'їзду за літо лише один раз погуляли. Ось коли у мене вдається, то у подружок не вдається, і навпаки.

А скільки взагалі друзів залишилось з тієї компанії?

- Трохи. На пальцях рук можна порахувати до десяти десь. Ось з тими, з ким я довгий час не спілкувалася, написали, коли починався конкурс і було голосування. Вони всі писали і підтримували. Навіть одна дівчинка, з якою ми раніше дуже близько спілкувалися, раніше працювали навіть разом, я як візажист, а вона як фотограф. До речі, саме вона і розкрила в мені талант візажиста. Вона мені тоді давно сказала: “Ксюшо, у мене дуже часто запитують, чи є у мене візажист. В тебе дуже гарно виходить, не хотіла би ти спробувати?". І я пам'ятаю, перед конкурсом, вона опублікувала такий пост: “Давайте голосувати. Це дуже гарна дівчина". І ось я до сих пір пам'ятаю цю фразу, що "Мені здається, що зараз після травми, вона більш щаслива, ніж була до". Ось, можливо, вона і права. Я до цього випадку просто працювала, просто вчилася, а от зараз у мене з'явився стимул до життя і бажання комусь допомагати. У мене завжди було таке прагнення до життя. Я пам'ятаю, як нам з сестрою різали яблуко навпіл, то я сестрі завжди давала більшу частину і думала, що ось, вона старша, з нею ж треба поділитися. Я завжди була такою ось доброю дівчиною, як мама каже, і наївною. Ну, це вже в мене характер такий. Напевно, після травми у мене відкрилося це відчуття, що потрібно допомагати більше. Не завжди ж матеріальна допомога важлива, може допомогти і добре слово.

Який у вас розпорядок дня? Ви фотографуєте, бачитеся з друзями, ще ви директор благодійного фонду...

- Завжди по-різному. Бувають і дні реабілітації у мене. Я часто їжджу на лікування, буває, що до мене додому приїжджають. Взагалі, два-три рази на тиждень точно я проходжу реабілітацію. І дні для фотосесій є, а якщо я вдома, то намагаюся знаходити цікаву і корисну для себе інформацію.

Читайте також: Поїздка киянина з інвалідністю в метро обернулася скандалом у соцмережах

З вами займаються ті самі лікарі, які від самого початку вам допомагали?

- Ні, я чергую, змінюю. Іноді нові реабілітаційні методики пробую, сама займаюся.

Що стосується моделінгу, то буває так, що весь день у мене знімання. Буває, що їжджу з кимось знайомитися, або їду спілкуватися з людьми, які могли б посприяти розвитку фонду. День на день не доводиться. От є у мене свій б'юті-блог на youtube, в якому я допомагаю дівчатам зі слабкою моторикою рук самим робити собі макіяж, але, на жаль, я давненько вже нічого не записувала.

Скільки годин у вас займає реабілітація?

- В день я присвячую цьому десь години три-чотири. Все це дуже важко. Особливо морально, коли щось не вдається, це дає про себе знати. Я от пам'ятаю, що з дитинства була спортсменкою. І з малих років займалася аеробікою, потім гімнастикою, потім туризмом. Загалом, спорту я віддала 12 років свого життя. Навіть, коли я не займалася спортом, то все одно змушувала себе вранці встати, піднятися і завжди намагалася тримати себе у формі. Я завжди любила це. Але зараз важко саму себе перебороти і пересилити. Може, десь і проскакують якісь моменти жалю, але все одно намагаюся хоч щось робити і чим займатися.

Ну, ви в чудовій формі зараз і добре виглядаєте. Вашій фігурі багато хто б навіть позаздрив.

- Ну ось "позаздрили" не думаю, тому що багато підходять і запитують: "А у тебе випадково немає анорексії?". Тому що після травми я сильно схудла і на мій зріст 170, вага всього лише 36 кг. Просто, напевно, на візку це не дуже видно. Щодо харчування, я завжди намагаюся долати себе, тому що буває просто нічого не хочеться їсти взагалі. Ось на конкурсі було багато делікатесів, і я одну-дві канапки з'їм і все, не можу вже.

У вас є подруги, мама, тато, сестра, знайомі. Хто вас у важкі хвилини найбільше заохочував і підтримував? Коли, можливо, ви падали духом і думали, все, сил немає.

- Всі потроху звичайно. Мама, тому що вона завжди поруч. Сестра, оскільки вона єдина у мене. Тато, подружки, друзі – всі підтримували. Ось воно все як злилося воєдино і була велика підтримка для мене, ось чому я досі тримаюся на плаву.

Читайте також: У США заміжня вчителька звабила 18-річного учня з інвалідністю

У вас є коханий чоловік зараз?

- Зараз немає. Хочеться мені, як і кожній дівчині, і кожній здоровій людині, щось після себе залишити. Хочеться радіти, знайти ту людину, з ким ти дійсно захочеш побудувати сім'ю, яка стане твоєю опорою. Хочеться створити свій осередок. Звичайно, всього цього хочеться, але я, напевно, морально ще не готова. Ось як багато кажуть, що мені після травми легше, тому що я відчула, життя як до травми так і після, жила повноцінним життям. Правда, я вважаю, що у мене і зараз повноцінне життя. Після травми тобі доводиться все заново вчитися робити, долати себе, але коли ти народжуєшся з цією проблемою, то спочатку з дитинства вчишся жити так, і тобі не потрібно перебудовуватися. Тому, може, саме воно мене і зупиняє, ось цей єдиний 1%, що я не сприймаю себе як дівчину, в тому сенсі, щоб заводити якісь стосунки. Я боюся. Чесно, я дуже боюся.

Оксана Кононец_2
Оксана Кононець

Всьому свій час.

- Так, так. Ось навіть на тому ж конкурсі краси я бачила дівчину, яка фізично слабша за мене, Паула її звуть. Вона з Чилі. Прилетіла на конкурс зі своїм нареченим, і він настільки трепетно ставився до неї. Він закапував їй очі, підфарбовував обличчя, і з ложечки годував. Ось, а я все це можу сама робити ... та я на них тоді дивилася і думала, а чому б і мені не спробувати.

Так, це все в голові. Кажуть, що, насамперед, потрібно змінити ставлення до себе і прийняти себе.

- Так, згодна. Може, я не заводжу взаємин, тому що ще не закохалася. Я просто така людина, яка з крайнощів в крайнощі. Або я не можу бути з людиною, якої не кохаю, або пірнаю у стосунки з головою і повністю занурююся в людину.

Знаю, що у вас є педагогічна освіта. Ви ніколи не думали піти в ту сферу і з дітками спілкуватися і навчати їх?

- Так, звичайно ж мені це цікаво. Я така людина, я люблю чогось навчати, розповідати людям щось нове. Той же мій б'юті-блог, який я веду, це ж теж якогось роду навчання. Але ось в школу зі мною комусь постійно ходити – це важко. Зі мною ж постійно повинен хтось перебувати, я поки не самостійна. Тому, ще якусь людину навантажувати поки не хочеться.

Читайте також: Поправка на інвалідність

Хто вас підштовхнув почати займатися саме моделінгом? В цій сфері ви вже давно, і візажистом були, і багато у вас друзів-фотографів, але що був за поштовх, який допоміг вам зважитися на це?

- Для мене таким мотиватором стала Анджела Роквуд. Вона з США, і вона одна з найвідоміших моделей у світі. Хоча, така, як і я. У неї був чоловік за 10 років до травми, а потім вона ще знайшла собі молодого хлопця і у них теж були стосунки. І я подивилася один раз з нею реаліті-шоу, і там говорилося, що вона відома модель, і я тоді подумала, а чому б і мені не спробувати. У мене такий самий фізичний стан. І ось десь менше ніж через рік після травми до мене прийшла така ідея. Десь через 8-9 місяців, як я побачила це шоу. Але завжди думала, що потрібно трохи зміцніти. Але потім я зрозуміла, навіщо відкладати щось на потім. Ну хіба мало, а раптом я не відійду, не встану. І що далі, сидіти все життя і чекати на вдалий момент, щоб життя і молодість пролітала? Ну, ні. Ось я так і спробувала.

Якою була ваша перша фотосесія?

- Моя знайома – фотограф, у неї є свій фонд, організувала для дівчат з інвалідністю благодійну фотосесію. На ній було десь 8-10 учасниць і десь стільки ж фотографів. Але ось, що мені найбільше запам'яталося, що всі фотографи фотографували мене. Навіть мама їм казала: "Ось, ви відійдіть і до інших дівчаток". А то дівчатка всі так дивилися: "Ой, що це ви тільки біля Ксюші однієї ходите". І мені тоді ще один фотограф сказав: "З тебе можна зробити дорогу модель". Ось воно якось в голові так відклалося, і я почала діяти і пробувати.

Стажу моделі у мене всього лише 2 роки. Я завжди намагаюся пробувати себе в різних образах. Ось скоро для мене буде дуже важливе знімання для реклами нижньої білизни, і я дуже нервую. Після конкурсу я отримала таку пропозицію.

Я вважаю, що всі такі комерційні знімання корисні для дівчат з інвалідністю. Коли кілька років тому відбувався проект, коли дівчата на візках рекламували колготи, і там було щось написано начебто "Наші ніжки теж люблять колготки". Я вважаю, це правильно, і потрібно показувати не тільки дівчат 180, шаблонних моделей, а різних. Це потрібно все показувати.

Читайте також: У МОЗ знайшли можливість знизити дитячу смертність і запобігти інвалідності

Як ви вважаєте, наскільки Київ пристосований для пересування людей з інвалідністю?

- Я от щось згадала передачу "Розсміши коміка", там виступав хлопець на візку. Він пожартував: "Ви говорите, що у нас дороги погані, ви ще просто по тротуарах не їздили" – і після цього всі розсміялися. Ось якось так воно і є. У мене візок вже просто тріщить, скрипить від наших доріг. Що стосується пішохідних переходів, то там дуже небезпечні пандуси. Там людина, сама, навіть з робочими руками, не зможе спуститися без будь-чиєї допомоги.

Ми з мамою якось їхали на лікування, і в Голосіївському районі була просто вибита бровка і асфальт, от такий і був спуск по цьому всьому. Хотілося б, звичайно, щоб була гарна і пішохідна частина. Тому що потрібно звертати увагу не тільки на дороги, а й на пішохідну частину, це теж дуже важливо.

Люди перехожі завжди допомагають?

- Так, завжди. Ніхто не проходить повз. Іноді підходять і нормально запитують: "Вибачте, вам чим-небудь допомогти?" А буває, що неадекватні підходять, коли дуже напідпитку, і вони хапають за візок, і давай чіплятися і тягнути кудись, не спитавшись. Як говориться, потрібно допомагати не нашкодивши. Тому я прошу всіх людей, спочатку питати, чи потрібна допомога.

Я бачу за фото, ви раніше блондинкою були? Не хотіли б повернути колір?

- Так, до травми була блондинкою. Ні, не хочу повертати. Мені зараз дуже подобається мій натуральний колір волосся. Після травми я майже налисо поголилася. У мене тоді руки не ворушилися, я не могла ні почесатися, ні волосся прибрати. Хоч волосся мені тоді мама в коси зав'язувала, але я все одно її просила, почеши то там, то там. А потім пішов процес роботи медикаментів, і воно на печінку, мабуть, вплинуло, у мене дуже сильні висипання були. Воно тоді все дуже пекло, свербіло і я мамі сказала: "Все, мамо, давай стрижи".

Оксана Кононец_1
Оксана Кононець

Ось у дівчат є таке, завжди, коли вони в житті хочуть щось змінити, то насамперед, вони беруться за волосся. І я подумала, що треба щось з минулого життя прибрати.

Оскільки я травмувалася за дев'ять днів до дня народження, я думала тоді ще, що за день-два до свята піду і пофарбуюся. Але ні, ось тому в лікарні так сильно відросли корені, і я вирішила підстригтися.

Ви говорите травму отримали за 9 днів до дня народження. Як він минув? Ви ж тоді ще перебували в реанімації?

- Я пам'ятаю, що родичі прийшли всі, хрещений мій. Прийшло багато моїх друзів. Всіх пускали до мене по 2 людини і тільки на пару хвилин. І в реанімації мені зробили знижку, що дозволили залишити всі квіти. У мене тоді ще був такий великий макет з моїми фотографіями, різні побажання, які писали в соцмережах: “Ксюшо, ти сильна. Одужуй, ми в тебе віримо". Мені настільки приємно це все було. Особливо я запам'ятала вечір, коли просто такий потік людей, всіх на хвилину буквально запустили і всі були з квітами. Ось це мені найбільше запам'яталося. Але на ранок, звичайно ж, мене попросили забрати всі квіти, тому що, все-таки це реанімація, і, можливо, у когось бути алергія і на запахи.

Як ви тоді почувалися?

- Було дуже важко. Я ще була в такому напівкоматозному стані. Я тоді була дуже млявою і через тиждень-два після травми не могла ще самостійно дихати і лежала з кисневою маскою. Без маски я тоді не могла, я просто задихалася.

Читайте також: Медики під Києвом продали інвалідність за 1200 доларів

Мене прооперували у 17-й лікарні м. Києва, мені трапився просто чудовий лікар - нейрохірург. 23 серпня десь о 21.00 почалася перша операція, яка тривала 6,5 години. І друга операція у мене була 30 серпня. Коли ще 2011 року мені вирізали апендицит, то я невдало тоді пожартувала: "так що мені тепер кожен рік операцію робити будуть?" Так і вийшло....Перша моя операція була з апендицитом, друга через півроку – у мене виявили кісту на яєчнику, а потім ще півроку я зламала шию.

Як сама реабілітація минула? Не всі чоловіки змогли б витримати все це навантаження – і моральне і фізичне.

- Жінки, звичайно, більш витривалі. Але фізично було неймовірно важко. Ви просто не уявляєте. Мене роздягали до спортивного костюма, дуже холодно, клали мене на татамі, на мати, так і займалися. Найбільше, що мені запам'яталося, це вправа "янголятко". Мені піднімали руки, а опустити я їх просто не могла. І я плакала, сердилася сама на себе: "Це ж така легка вправа, чому у мене не виходить". Заняття тоді за півгодини були. Потім мене закутували у все, що було тепле, так я дуже мерзла. Було так сильно холодно, що в голові стискається і в горлі болить. Але найважче вже позаду. Це, напевно, і дає мені силу, що не потрібно зупинятися і треба рухатися далі. Ось я відкрила свій благодійний фонд і зробила перший фотопроект, щоб зібрати гроші в те відділення, де я 5 разів лежала на реабілітації, на купівлю нового тренажера.

Оксана Кононец_3
Оксана Кононець

І ось нам вдалося зібрати більше двох тисяч доларів. Я вважаю, це хороший результат. Тому що, багато пишуть у коментарях: "Ти зациклена лише на моді і красі". Але ні, я і в цій сфері допомагаю і збираю гроші на добрі і корисні справи.

Ви ніколи не замислювалися, чому це сталося з вами? Ви тоді зачепилися і впали?

- Так, зачепилася спідницею і випала. Чому це сталося, я не ставила собі запитання. Але я знала відповідь, що це все моя безтурботність. Я завжди любила адреналін і виявляла себе в якихось моментах, які не зовсім безпечні для життя. Я завжди відчувала і перевіряла долю на міцність. Завжди перевіряла, а як воно буде – все добре чи ні. Колись в 7 років я впала з дерева, і в мене вм'ятина на маківці залишилася. Одного разу я лізла з другого поверху з балкона, в 9 років, я впала з дерева, висота якого десь три поверхи. І як виявилося, тепер лікарі, які займаються моєю спиною, кажуть, що у мене була травма хребта. Я пам'ятаю, коли я впала тоді з дерева, у мене паралізувало праву частину і рукою, ногою я взагалі не могла ворушити. Дівчатка перед цим мені сказали: "Ксюшо, ти народилася в рік мавпи, залізь нам на дерево і зірви каштанів". Залізти я залізла, а як почала злазити, то гілка під ногою зламалася і я впала. І ось, напевно, через свою таку безпечність я і опинилася на візку. Це все дитячий максималізм. Зараз я ось дивлюся на цих руферів, як вони лазять скрізь. Це жах. Життя у нас одне і не варто думати, як це робила я, що “Якщо трапляється щось погане, то зі мною такого не станеться. Бог мене любить. Мене всі люблять". Але ні, сталося, і ось я 5 років вже на візку.

Читайте також: Соціальне таксі для людей з інвалідністю: як працює у Києві та чому багато нарікань

От буває, що багато хто зі мною знайомиться, і каже: “Ай-яй-яй. Як ти змогла?" Ну а що, от якось так і змогла, що тут уже говорити, вже є такий результат. Головне, що у мене є нове і барвисте життя, а раніше такого не було. Зараз, я вважаю своїм обов'язком, щось комусь розповідати. Може, дійсно, спеціально мене посадили на візок, щоб я в цій сфері чимось допомогла.

Що б ви сказали всім іншим людям з інвалідністю?

- Я можу сказати, що замість вас ваше життя ніхто не проживе. Особливо, це стосується тих людей, хто на візочках зараз, у кого якісь травми відбулися, або хто народився вже з інвалідністю. Кому буде краще? Тобі буде краще, якщо ти сидітимеш удома, в чотирьох стінах, нікуди не виходитимеш і нічого не бачитимеш. Просто, людина розвивається тоді, коли спілкується з тими, хто оточує і дізнається щось нове. Потрібно любити себе, приймати себе таким, який ти є. Ось вже сталося таке, і що, потрібно жити далі.

Є хлопець, який вчився зі мною в школі на паралелі, так 2 роки до мене, у нього відбулася аналогічна травма. Ось він зараз сидить вдома. До мене кілька років тому приходив і однокласник розповідав, що у цього хлопця руки вже відійшли, але він все одно сидить весь час вдома, в гості нікого не пускає. Був гарний хлопець, а зараз погладшав до 140 кг і нічого не робить з собою. Кому це треба? Краще таке життя? Слабкість є у всіх, але сенс в тому, чи ти зможеш подолати цю слабкість або замкнешся в собі. Треба переступити через себе і йти далі.

Розмовляла Валентина Сулима