Право як зброя автократа

Глобальний фронт автократичних і тоталітарних держав дедалі частіше зловживає інструментами міжнародного права з пропагандистською метою, щоб змусити західні демократії оборонятися. Критичні оглядачі винайшли для такої поведінки термін lawfare — поєднання англійських слів warfare і law (ведення війни й право).

Нікарагуа, наприклад, нещодавно мала нахабство подати позов до Міжнародного суду ООН проти Німеччини, звинувативши її в пособництві й підбурюванні до «геноциду» в Газі через підтримку Ізраїлю. Нікарагуа не лише править клептократичний диктатор, колишній лідер Сандиністської революції Даніель Ортеґа, який жорстоко переслідує членів опозиції та інакодумців. Це також одна з небагатьох країн, яка проголосувала в ООН проти засудження російської війни на знищення в Україні.

Нікарагуанський режим підтримує дуже тісні відносини не лише з Росією, включно з військовою співпрацею, а й з Ісламською Республікою Іран, чиї безпілотники, які постачають Москві, — вирішальний складник систематичних терористичних бомбардувань українського цивільного населення й цивільної інфраструктури. Тому саме Нікарагуа — співучасник геноциду.

Читайте також: Вісь прагматичного зла. Навіщо Іран допомагає Росії

Однак є метод, який полягає у спробі інструменталізувати інститути міжнародного права, щоби спотворити його дух і букву. Південна Африка, яка разом з Росією та Іраном входить у групу БРІКС, подала позов проти Ізраїлю до Міжнародного суду ООН за нібито геноцид проти палестинців. Однак, коли вісь зла Москва — Тегеран у союзі з диктатором Асадом розвʼязала війну на знищення проти цивільного населення Сирії та перетворила на руїни значну частину країни, не знайшлося жодної держави Глобального Півдня, яка звинуватила б Росію та Іран у їхніх геноцидних діях. Так само як жодна країна не спромоглась наважитися притягнути російське керівництво до відповідальності перед судом ООН за відкрито проголошений намір знищити українську націю.

Інші геноцидні переслідування, як-от переслідування уйгурів китайським режимом, також викликають порівняно мало міжнародного обурення. І тоді як уся увага прикута до гаданих звірств Ізраїлю в Газі, мало кого цікавить катастрофічна ситуація в Судані: 8,6 мільйона біженців, понад 14 тисяч смертей і близько 17 мільйонів людей, яким загрожує голод, — це результат одного року громадянської війни.

Уряди країн Глобального Півдня, які в цих випадках зберігають демонстративну мовчанку, тепер звинувачують Захід у «подвійних стандартах», оскільки він засуджує російські воєнні злочини в Україні жорсткіше, ніж нібито аналогічні дії ізраїльської армії в Газі. Однак, хоч би якою законною та необхідною була критика Ізраїлю за можливі порушення законів війни й міжнародного права та за потреби притягнення його до відповідальності, фундаментальна різниця між ізраїльською оборонною війною проти ХАМАСу й російською війною на винищення проти України очевидна. Росія не веде війни, бо на неї першу напали українські ескадрони вбивць. Тоді як Ізраїль реагує на цілком реальну екзистенційну загрозу з боку ворога, який не приховує своїх намірів знищити єврейську державу й убити якомога більше її громадян, приводи, які використовує Росія для свого вторгнення в Україну, складаються тільки із чистих пропагандистських вигадок.

Ізраїльська армія також не вбиває, як російські війська в Україні, цивільних, не катує їх до смерті, не грабує їхні будинки, не ґвалтує жінок, не катує і не каструє військовополонених, не викрадає маси дітей для «перевиховання», щоби позбавити їх національної ідентичності. Жодна із цих чітких характеристик спланованого геноциду не стосується дій Ізраїлю. Немає сумнівів, що війна в Газі означає жахливі страждання для місцевого населення. Але той, хто звинувачує в цьому лише Ізраїль, не розуміє, що велика кількість жертв серед цивільного населення — частина воєнної стратегії ХАМАСу, саме тому він систематично розміщував свої військові об’єкти серед цивільних.

Читайте також: Лондон і Берлін почали боротьбу з іранським впливом

Стигматизація Ізраїлю як винуватця «геноциду» не в останню чергу ґрунтується на легенді про жертву Накби — нібито вигнання Ізраїлем близько 700 тисяч палестинців. Справді, коли Ізраїль був змушений захищатися від воєнних нападів арабських держав одразу після свого заснування в 1948 році, напади на частину арабського населення Палестини відбувалися. Однак ізраїльський уряд і армія не мали систематичного плану вигнання. І багато палестинських арабів залишили батьківщину з власної волі, бо не хотіли жити в єврейській державі, а арабські правителі обіцяли їм, що після знищення «сіоністського утворення» вони незабаром повернуться.

Однак антиізраїльській пропаганді вдалося закріпити у свідомості світової громадськості свою версію Накби як спланованої «етнічної чистки», тоді як майже повне вигнання арабських євреїв майже зникло з їхньої памʼяті. Водночас із початку війни в 1948 році до початку 1970-х років від 800 тисяч до мільйона євреїв були вигнані зі своїх домівок в арабських країнах або були змушені тікати від переслідувань. На момент війни Судного дня 1973 року в усьому арабському світі майже не залишилося жодної єврейської громади.

Ця розбіжність в історичному сприйнятті також свідчить про плутанину стандартів добра й зла, яка прогресує. Під час масштабної глобальної атаки диктаторських держав на заснований на правилах ліберальний світовий порядок це стає особливо небезпечним.